6. 7. 2019: Філм Воскресеніє народа є повіданя, котре не кінчіть

29-го юна 2019-го року у вечурнїх годинах на Великій сценї Театру Александра Духновіча в Пряшові за участи Русинів із Словакії, Польщі, Україны і Северной Америкы одбыла ся премєра нового документарного філму під назвов Воскресеніє народа.

То вже третій документ продуцентьской двоїці Джон Ріґетті і Марія Сілвестрі, котрого выробу підпорила Фундація Джона і Гелены Тімовых (John & Helen Timo Fondation). Філм ся од попередніх двох різнить в двох основных річах. Покля попереднї філмы русиньскых продуцентів із Споєных штатів Америкы занимали ся вже запертыма історічныма темами – Талергоф (Перемінены через Талергоф, 2015 р.) і Акція „Вісла‟ (Аж і слызы не старчіли, 2017 р.), Воскресеніє народа розповідать тему, котра не кінчіть остатнїм речінём філму ани завершалныма тітулками. І што є так само відїти, двоїця Ріґетті – Сілвестрі каждым філмом здоконалюють свій філмарьскый кумшт.

 

Тридцять років дозаду

Жебы дістати ся ку філму, треба ся наперед обернути і посмотрити на то, што діяло ся тридцять років дозаду.

Рік 1989 быв про Европу, але і про світ цїлково роком великых змін. Зачало то в Польщі, в котрій як в першій комуністічній державі одбыли ся першы полослободны вольбы і комуністы пришли на то, же уж не є пути назад, же мусять діскутовати з опозіціёв. Продовжовало то в далшых державах, в котрых поступно пришло ку політічным змінам, якы значіли конець веце як 40-річных властей в руках комуністів. Впала  Желїзна занавіса і Берліньскый мур. Европскы комуністічны державы, котры довтогды могли лем то, што іщі была охотна акцептовати Москва, з тихов згодов Михаіла Ґорбачова выбрали ся, скорїше або пізнїіше, на нову путь, путь свободы, путь до Еворпы.

В державах, в котрых жыли Русины, мала тота свобода і далшый розмір. Актівісты зо середовиска народа, котрый втогды іщі офіціално не міг єствовати, уж на ярь 1989-го рока засновали свою русиньску орґанізаіцію в Польщі, Русины ся зачали орґанізовати і у втогдышнїй Закарпатьскій области іщі все (аж до 1991-го року) Совєтьской Україны, в Чехословакії і поступно в далшых державах. Офіціално неіснуючій народ собі усвідомив, же зміна, котра приходить, не є лем нагодов на здобытя обчаньскых прав і свобод, но і на здобытя нашой народной слободы.

Рух понад штиридцять років неіснуючого народа ся розвивав у окремых державах незалежно на собі, без будьякых контактів меджі Русинами поза граніцї свойой державы, што значіло лем єдно: ани офіціалне загнаня народности Русин до ілеґаліты, насилна українізація русиньского народа, не зничіли народ, котрый в Карпатах, парафразуючі Духновіча, ссал руськый воздух довгы столїтя.

 

Жыли, были… або о науковій мантрї і їй нефунґованю

Русиньскый рух в окремых державах не потребовав много часу, жебы соєдинив ся і змінив ся на цїлосвітову силу, котра свої пожадавкы, з вынятком єдной державы, зачала мінити на успіх. Вже у марцї 1991-го року одбыв ся в Меджілабірцях 1-ый Світовый конґрес Русинів, што значіло зачаток дефінітівного кінця українізачной перевагы і горду еманціпацію русиньского народа на цїлосвітовій сценї.

Мож бы было чекати, же ту десь зачінать ся і повіданя філму, в роках 1989 аж 1991, но не є то так цалком правда.

Авторы філму мали к діспозіції тринадцять респондентів, людей, котры коло третёго возроджіня были, котры го в не єднім припадї і прямо креовали. Їх розповіданя творять єден цїлок, не окремы історії. Є то память народа, котра є сполочна про нас вшыткых. Олена Дуць Файфер, Анна Кузмякова, Теодозія Латтова, Кветослава Копорова, Франтїшек Крайняк, Павел Роберт Маґочій, Маріан Марко, Анна Плїшкова, Дін Полока, Тібор Мікловш Поповіч, Джон Ріґетті, Петро Трохановскый і Ева Міхна выступають у філмі як свідкове того, што і як властно зачало перед тридцятьма роками, свідчать о тім, як успішне то было, чого потверджінём є днешня сітуація. Но што є основнїше, они свідчать і о тім, што было омного скорїше. О тім, што потверджує, же возродный рух із 1989-го року не быв штучнов конштрукціёв пару людей, Москвы, Америкы ітд., а природным процесом. Же то было наповнінём тугы людей, котру в собі мали, но довтогды не были условія на їй наповнїня.

За вшыткы приклады мож спомянути холем пару. Павел Роберт Маґочій, сам україніста і історік русиньского походжіня, котрый народив ся вже в США, у філмі говорить: „Было то як жыли, были… штось як приповідка. Колись были люде, котры жыли в Карпатах і теперь їх ніт. Так сьме думали вшыткы, так нас вчіли на універзітах, же модернізація принесла ровность ідентіт і култур – же модернізація не преферує културну народну розмаїтость. То была мантра 1970-ых і 1980-ых років у науковім світї обще, не бісїдуєме лем о карпатьскых Русинах.“ Но наперек тому є то Павел Роберт Маґочій, чоловік з універзітного середовиска, котрый в „роках мантры“, конкретно в році 1978, основав в Споєных штатах Карпаторусиньскый научный центер. Мантра не фунґовала.

Міцным прикладом є і розповіданя Анны Кузмяковой, наперед редакторкы україньской пресы в Чехословакії, потім чоловіка, котрый стояв при основаню русиньской пресы, котрый помагав при кодіфікації русиньского языка. Якраз она споминать, як пришла з першов своёв статёв написанов по україньскы, на котру была горда і за котру дістала похвалу в редакції, за своёв мамов, жебы ся похвалити. Но мама „україньскій“ редакторцї не розуміла, што їй дївка пише. І то, як сама говорить у філмі, заболїло і усвідомила собі, же українськый язык, котрый ся учіла в школї, і русиньскый язык, котрый є їй материньскый, котрым бісїдовали дома, є штось абсолутно інше.

Не мож выхабити ани факты, котры споминать Ева Міхна, яка ся русиньскым рухом занимать од ёго початку, же першы знакы еманціпації Русинів, наперек условіям у комуністічній державі, відїти на Пряшівщінї вже у 1970-ых і 1980-ых роках, коли ся до втогдышнёго „Українського національного театру‟ діставали пєсы по русиньскы, а в Польщі в першій половинї 1980-ых років, коли ся зачали робити першы ватры. Важным свідоцтвом суть і слова отця Франтїшка Крайняка, котрый зачав з русиньскыма тлумачінями вже у 1980-ых роках, бо люде самы му повіли, же по церьковнославяньскы не розуміють, словацькы не хотять, україньскы уж абсолутно ніт, а хотять по свому – по русиньскы. Спомянути мож і слова Маріана Марка, директора Театру Александра Духновіча, котрый потверджує, же кедь з україньскыма пєсами ішли на села, радше їх приспособлёвали з русиньскыма словами.

 

Воскресеніє народа

Із спомянутых прикладів мож відїти, же возродный рух лем чекав на свою добру нагоду, бо хоць Русины офіціално не єствовали, русиньскый дух в людёх все жыв. Історічны дії повязаны із нашым возроджінём, котре зачало у 1989-ім роцї, были лем лоґічным завершінём того, што десь цїілы рокы дримало.

Філм Воскресніє народа захоплює через своїх розповідачів вшыткы важны моменты історії, котра офіціално зачала перед тридцятьма роками, но она зачала на основі реалій, котры ту были цїлый час, не беручі увагу на то, яка была офіціална політіка комуністічных властей односно русиньского народа. Філм говорить о першых кроках русиньского руху на фонї розпаду комуністічной імперії, о першім конґресї, котрый проходив у Меджілабірцях, де ся зышло коло 250 „неіснуючіх“ людей-Русинів із дакілько держав світа, о першых успіхах, котры Русины зачали досяговати, што было лем потвержінём того, же народ не счезнув. Выдаваня першых русиньскых періодік, книжок, кодіфікація языка, будованя школства, основаня културно-общественых орґанізацій, інштітуцій, трансформація україньского театру в Пряшові на русиньскый Театер Александра Духновіча, узнаня нашого народа в окремых державах і можность записати собі русиньску народность при списованї населїня – то вшытко бы предці не было можне, кебы не было людей, котры бы ся чули быти Русинами, і котры на тото довгы рокы чекали.  Філм є і выповідёв о револучных часах, о револучных настроїнях, о ентузіамі, о тім, же тото вшытко люде з русиньского середовиска доказали перемінити на успіх. Приносить різны детайлы, котры ся не дочітате в книжках і котры суть особныма споминами людей, якы тых першых кроків были участны, їх пережытыма чувствами.

Воскресеніє народа є окрем розповіданя респондентів обогаченый о цїнны архівны фотоґрафії, філмовы матеріалы із Словацького філмового іншітуту, як і о знимкы з дрону. Як уж было спомянуте на зачатку, продуцентьска двоїця підняла якость своёй творчости, бо першый раз вырїшыли робити розговоры з респондетнами в єднакім інтерьєрї (векшына філму зроблена в просторах Малой сцены Театру Александра Духновіча в Пряшові на чорнім фонї), чім ся еліміновав проблем попередніх філмів, де каждый респондент быв на іншім фонї, з іншым світлом, звуком. Тото вшытко дакус псуло цілковы почутя з філмового твору в попереднїх припадах і є лем добре, же творцёве в тій области ішли по професіоналізації.

 

Міцны моменты: Дали сьме людям, по чім тужыли

Воскресеніє народа не є лем документарным філмом, котрый конштатує факты, на котры ся може раз будуть одкликовати історіци. Про русиньского, а і нерусиньского позерателя приносить міцны моменты, котры дотулять ся каждого сердця, в котрім пулзує якыйсь жывот. Суть то моменты, котры потверджують, же русиньскый рух, котрый зачав перед тридцятьма роками, не є рух проти дакого, не є інштрументом даякых „темных сил“. Є то рух за Русинів, за їх слободу, за їх тугы, за то, жебы сьме могли передати своїм дітям то, што цїлы ґенерації Русинів принимали од своїх предків – свій язык, свою ідентічность, културу. Є то рух Русинів.

Доволиме собі спомянути холем два моменты із філму. Першым суть слова Діна Полокы, котрый у філмі говорить: „Выріс єм як карпатьскый Русин, хочу, жебы мої дїти могли повісти, же суть карпатьскы Русины без того, жебы їм хтось говорив: Ніт, не сьте. Сьте дашто інше. Хочу, жебы мої внучата тото могли повісти. Зато єм ся до того (русиньского руху, позн. редакції), холем дотеперь, залучав, бо хочу мати можлиность повісти, же єм зробив тілько, кілько єм міг і поміг своїй народности.“

Тым другым моментом суть слова Павла Роберта Маґочія: „Чом єм по тількох роках оптімістом? Бо сьме ниґда не зробили ніч плане. Хыбы, тоты гей. Могли сьме дакотры дїла досягнути іншак, но ниґда сьме не зробили ніч зле. Вшытко, што сьме хотїли, было дати людям, най бы жыли будьде, тото, по чім тужыли, жебы почули, же мають властну културу, же можуть быти горды на то, што їм было передане головно од їх предків, же ся можуть ідентіфіковати як карпатьскы Русины і будуть решпектованы і рівноцінны в сполочности, де жыють. То быв наш цїль. Можеме вечур спокійно лїгати з тым, же сьме зробили добре дїло. Кедь позераме на успіхы, мусить то быти правилне.“

 

Історія без кінця

Воскресніє народа є філмом о русиньскім русїі, котрый зачав перед тридцятьма роками. Є філмом о успішній пути, котра зачала по 1989-ім роцї, і є путёв, котра не кінчіть остатнім речінём або тітулками на кінцю філму.

Возродный рух Русинів є жывый, є ту, жыєме го. На роздїл од поперенїх філмів, котры вказовали на історічны дії, якы суть за нами, і не сьме годны їх змінити, Воскресеніє народа є захоплїнём єдной части історії, котра продовжує і маєме надію, же не скінчіть. Потверджінём того є, же нашы чісла у списованях людей дотеперь все росли, же маєме кодіфікованый язык, выдаваме періодіка, книжкы, маєме медії, інштітуції, орґанізуєме културны події, же будуєме школство, хоць тото може є найслабшов частёв нашого руху. Но сьме жывый орґанізм, котрый не є доконалый і ниґда не буде.

Зато Воскресніє народа є нелем філмом, котрый треба бізовно відїти, но єдночасно є філм сам о собі (то, же го мав хто зробити) артерфактом добы, котрый нам потверджує, же то, што зачало перед тридцятьма роками, не было несмыселне, же то має свої плоды. Єдночасно выкликує одповідность, жебы сьме мы, молодшы ґенерації, тото не зохабили пропасти, а продовжовали в роботі ґенерації перед нами далше, інтензівнїше, може з менше хыбами і векшов запаленостёв.

Філм буде, так як і дотеперь вшыткы, котры фінанцовала Фундація Джона і Гелены Тімовых, сприступненый на сервeрї Youtube із анґліцькыма, русиньскыма, словацькыма і польскыма тітулками. Рекомендуєме посмотирти го.

Петро МЕДВІДЬ, ЛЕМ.фм