9. 5. 2020: Андрей Бродій и «Шпекуланты»: вінець на могылу зоркого наблюдателя націоналного развиваня підкарпатськых русинів

Твореня по Первій світовій войні на руинах Австро-Угорськой імперії новой славянськой державы – Чехословакії – возбудило славянськый елемент у державі, выкликало економічні, соціално-політичні, але и важні културні зміны. Так державотворчі процесы, як обчекована підкарпатська автономія у ЧСР (офіціално: Підкарпатська Русь, по чеськы: Podkarpatsko), ци, фактично, борьба за заведеня автономії выкликали у підкарпатськых русинів небывалый до теперь рост націоналного самоосмысленя, соціалной активности, політичной културы и еманціпації села. Ушиткі тоты здвигы, ясной діло, не могли ся не позначити, и то позітивно, на културнім и літературнім двиганю реґіона. Иде за бурный розвой карпаторусинськой културы и літературы.

 

Сесе быв унікатный резултат творчого и културного вознесеня підкарпаторусинського народа! Ипно за тото уповів Євґеній Недзелськый у моноґрафії «Угро-русскій театръ» (1941, с. 47) – была то епоха «повоєнного вдухновеня».

Ищи май конкретно за збдобыткы и проблемы театралных змагань уповів Павло Алексєєв – російськый еміґрант и бывшый актер Московського Умелецького театра (рос.: Московский Художественный театр; МХТ, дале МХАТ), часть актерів котрого (так называна «пражська» ґрупа) пішла до Европы на гостёваня, айбо домів до Росії (по році 1921) уж ся не вернула. П. Алексєєв тримав себе в еміґрації на Підкарпатській Руси за ученика именитого російського театралного реформатора Константина Станіславського – основателя МХАТ.

П. Алекєєв – сесь «вічній» дочасный режісер карпаторусинськых професіоналных театрів – у свому приручнику про театралні кружкы Підкарпатя «Основы театральнаго творчества: Краткое руководство для театральныхъ кружковъ, начинающихъ режиссеровъ и актеровъ» ( 1937) писав: «Помеже населеня Підкарпатськой Руси наблюдає ся гет великый інтерес до театралных представ. Не лем по варошах, айбо тыж скоро у каждому великому селі суть театралні кружкы. Каждорочно игравут стовкы представ. За режісерів їм служат переважно учителі містных школ. Благородну приклонность до театра – сесь вірный знак живых духовных потреб – из културного бока мож лем вітати».

Містна драматурґія и карпаторусинськый націоналный театер стали зримов домінантов літературного двиганя часу меживойня. Розвой другых жанрів, як то поезія и проза, ани ся не даст порівнати из здобытками містной драматурґії. По підкарпаторусинськых селах (котрі днесь суть частёв Украины, а тыж Словакії) театралну културу репрезентовали, як ся угадує, скоро 550 театралных кружків, авадь аматерськых театрів. Містне театралне двиганя оживило драматурґію. Выдтак містні драматикы про потребы театралів написали и выдали веце як 120 (!) пєс. До того, скоро четыри десяткы театралных штук обстали у рукописах[1]. Ліпші из тых пєс у 1934–1944 роках пак играли в Ужгороді на сцені професіоналных театрів – Земського Підкарпаторуського народного театра (у старів орфоґрафії: «Земській Пôдкарпаторусскій народный театр», 1936–1938) и ёго предходників – драматичных курсів-школ, а дале (уж по анексії теріторії Чехословакії) – у театрах-наступниках, як то Угро-руськый націоналный театер («Угро-руській національный театр», 1939–1942) ци Руськый народный театер («Руській народный театер», 1942–1944). Были то пєсы: «Уйко из Америки» (опублікована у 1922 р.), «Кандидатъ» (1923), «Нѣмая невѣста» (1926), «Верховинская кровь» (1930) – ушиткі од Антонія Бобулського, «На Верховинѣ» (1925?) од Бориса Єфремова, «Маруся» (1930) од Сіона Сілвая, «Сирота» од Ірины Кейпазы (1933), «Радости майстра Фулярдіно» (играли подля рукописа) од Ірины Невицькой, «Буря над хатою» (1937) и «Тиса тече» (1941; играли подля рукописа) од Еміліана Калабішкы, «Бородате непорозумѣня» (1938) од Александра Сливкы, «Овчарь» (1940) од Михайла Луґоша и Владимира Грабаря и др.

 

***

На зачатку 1930-х років спровбовав свій талант у драматурґії тыж політик Андрей Бродій (1895–1946) – єден из майвплывных політичных діятелів 20-40-х років ХХ столітя. Він опубліковав єдноактову комедію про народну сцену «Спекулянты» (1932) ци, фактично, «Шпекуланты», бо написана пєса по русинськы и лем назва пєсы, а тыж зазначкы у тексті, не знати чом, автор подає у російськім языку (видав, під вплывом русофілськых традіцій). Окрем комедії, А. Бродій тыж написав куртый монолоґ «Первый поцѣлуй» (1932). Веце ся анґажовати у літературі А. Бродію завадила політична активность.

А. Бродій народив ся 2 юлія 1895 рока у с. Кивяждь, днись Камянськоє Иршавського раёна Закарпатськой области у родині небідного селянина – заробника у США Ивана Бродія, што дав сыну добру просвіту. А.Бродій скончив Ужгородську ґрекокатолицьку учительську семінарію (1914), по тому робив учителём у Великому Бычкові, пак быв мобілізованый на фронт, де дістав пораненя. По войні спровбовав себе новинарём, айбо доста скоро ся приключив до твореня новой партії – Подкарпатского земледѣльского союза (пак была переименована на Автономный земледѣльскій союз).

На зачатку 1930-х років А. Бродій як політик и искравый активіста політичной партії «Автономный земледѣльскій союз» (АЗС) сповняв важну функцію редактора ужгородського тыжднёвика «Русскій Вѣстникъ» (1924–1939) – офіціалного орґана той партії. Доста скоро (по смерти головы АЗС Ивана Куртяка) А. Бродій перебрав на себе повноваженя головы той партії (1933–1944 рр.) и як ї лідер став депутатом Чехословацького парламента; за даякый час – тыж премєр-міністром первого автономного уряда Підкарпатськой Руси (1938).

Популарна в народі партія АЗС затямила ся сочасникам своёв активнов позіціёв односно автономного статуса края у Чехословацьків державі. Сесь статус Підкарпатська Русь мала дістати нараз по тому, як ся зголосила у 1919 році на доброволнів основі стати частёв Чехословакії. Але и по пятнадцяти роках політичных дебатів чехословацька влада не мала дякы дати довгообчековану автономію, што гев-там оддрылёвало од Прагы підкарпатськых політиків.

Перманентный конфлікт АЗС из офіціалнов Прагов побуждав партіяшів-автономістів (многі из котрых ся хылили ид промадярськів оріентації) глядати підпору – хоць бы и у Будапешта. Нове політичне віяня – гет од Прагы! – совпало из ревізіоністськов політиков Будапешта навернути Підкарпатську Русь. Туй ся напрошує вопрос: ци быв А. Бродій аґентом Будапешта, што підпоровав мадярській ревізіонізм? Видав, діло обстояло мало иншак: як політик-реаліст А. Бродій ся росчаровав у політичных перспективах Чехословакії завести на Підкарпатськів Руси автономію, рішити проблему словацько-русинськой границі и объєдинити ушиткі русинські теріторії «од Попрада до Тисы». Межи тым, Мадярську державу у політичній атмосфері кінця 1930-х років він тримав за май реалного играча на політичній шаховниці Европы. У ёго розуменю як політика и лідера реґіоналных автономістів автономный статус Підкарпатськой Руси у складі Мадярськой державы омного веце важив, чим неопреділеність політичного статуса підкарпатського реґіона у складі Чехословакії – державы хотяй демократичной, айбо – у реаліях надходячого німецького націзма – чим дале ілузорной.

Так ся и стало. Мадярщина (наперек Парижському мирному договору) 15 марта 1939 рока анексовала Підкарпатську Русь. Андрея Бродія нова-стара влада призначила (май 1939 рока) депутатом нижнёй палаты мадярського парламента, де під ёго веденём ґрупа підкарпатськых депутатів у 1939-1940 роках ся силовавала завести автономію. Друга світова война измішала політичні планы А. Бродія – Будапешт приставав на то, што из автономным статусом реґіона мож ся буде вызначити лем по войні. Штоправда, Підкарпатській теріторії навперед быв обіцяный статус будущой автономії під назвов Kárpátaljai vajdaság (Підкарпатське воєводство) из своїм 45-членным соймом (містным парламентом).

У 1944 році, коли стало ясно, же Мадярщина (як союзник націстськой Німещины) у тів войні втратит анексовані теріторії, включно Підкарпатську Русь, вопрос автономії одпав сам по собі. А. Бродій зачав наробляти новый план – не дати мадярській владі можность евакуовати углуб Мадярщины промысловый комплекс, обы не послабити реґіон. В авґусті 1944 рока він провбовав наязати контакт из совєтськыма партізанами у Словацькім націоналнім восстаню, а тыж из партізанами на Підкарпатю, але неуспішно...

25 новембра 1944 рока совєтська контррозвідка арештовала А. Бродія, а в маю 1946 рока в Ужгороді совєты засудили го на смерть як зрадника, што колаборовав из врагом – мадярськов владов М. Гортія. Росстріляли А. Бродія в ужгородськів тюрмі у 1946 році, але не знати, коли тото ся стало и де на ужгородськім Капушанськім цвынтарю уночи тайно го поховали. За єднов інформаціёв росстріляли 11 юнія, за другов (посвідка из «загса Ужгородського міськвиконкома») – 7 децембра. Лем по паді совєтського тоталітаризма нова украинська влада А. Бродія регабілітовала (27.12.1991).

 

***

Пєсу «Шпекуланты» Андрей Бродій написав десь під конець 1930-го ци на зачатку 1931 рока. Первый раз опубліковати ї він дав до своёй новинкы «Русскій Вѣстникъ», котру редіґовав. Штуку напечатали на продовженя у дакілько числах за 1931–1932 рокы. Лем по тому выйшла книжна верзія той штукы – в ужгородськім выдавательстві Юлія Фелдешія – у 1932 році. Автор подойняв актуалну на тот час проблему бідованя підкарпаторусинського села, искрыто апелювучи до чехословацькой влады. За інспіраціёв не мусай было ходити далеко; быв то час, коли по русинськых селах у всів «красі» дала за ся знати світова господарська кріза (1929–1933), што принесла про десяткы ци й стовкы тысяч містных жителів безроботя и жебрацтво.

У репертоарі аматерськых (селськых) театрів на Підкарпатю доміновали тогды малі драматичні формы. Акурат єдноактова пєса всеціло одповідала професійному уровню любительськых труп. (Професійного театра, обы міг играти великоформатні драматичні штукы, на тот час на Підкарпатській Руси ищи не было). А. Бродій ся оріентовав на аматерськый театер, коли плановав писати свою «комедію в одном дѣйствіи». И тыж ся оріентовав на підкарпатське село – ёго зрителів, про котрых путичка у широкый світ ишла лем через русинську народну бесіду, и тота бесіда про просту челядь значила омного веце, чим чужі так російськый, як украинськый языкы. На тітулі книжкы «Шпекулантів» автор пєсы зазначив, же написана вна «на одном из карпаторусских нарѣчій».

Треба вызнати, што у сесь час по русинськы писати уж ставало даяков нормов – айбо лем мимо теріторії Підкарпатськой Руси. Было то так у США, де часть інтеліґенції підкарпаторусинськой діаспоры перейшла на народну бесіду, приміром, Емілій Кубек, Валентин Ґорзо, Стефан Варзалій, Ґеорґій Ґуланич, Джордж Теґзе (Юріон) и др. Было то так тыж у русинів-лемків – так в еміґрації, як дома, приміром, Григорій Гануляк, Аскольдович (псевдонім), Иван Русинко, Димитрій Вислоцькый (Ваньо Гунянка), браты Стефан и Петро Телепы, Ніколай Цисляк, Иван Похна, Параска Спяк, Стефан Кичура и многі другі. Яло бы у тім контексті наганути ищи Гавриїла Костелника у русинів Воєводины ци, приміром, Антонія Годинку у Будапешті...

Видав, свій експерімент из русинськов бесідов про літературну творчость А. Бродій признав за не аж так успішный и навхтема перейшов на основы русофілства и російського языка. Межи тым, акурат по «Шпекулантах» на Підкарпатській Руси ся провказала ґрупа писателів русинофілського направеня. Кидь говорити локално лем за драматурґію, можеме туй означити ряд драматиків, чиї творы были написані по русинськы. Иде за пєсы «Полюбив панич селянку» (1935), «Буря над хатою» (1937) и «Тиса тече» (1941) од Еміліана Калабішкы; «Тарасович» (1936) и «Тестамент» (1936) од Ивана Муранія; «Над Юрою Коржом псалтырь читаютъ» (1934) и «Канцелярская сила» (1935) од Фомы С. Легуна; «Овчарь» (1940) од Михайла Луґоша и Владимира Грабаря и другі. Помеже пєсы пряшівськых літераторів были то «Вѣдьма-Босорка» (1933), «Больная» (1934) и «Так то было» (1950, опубліковав у США) од Ивана Новака; «Присташъ» (1935), «Сельскій судъ» (1937) и «Свадьбой начинается и свадьбой кончится» (1937) од Ёсифа Кизака и др.

Кидь говорити за сімпатії зрителів, їм ся любили пєсы тых драматиків, хто ся одкликовав на потребы културного житя и тогочасні проблемы общества. Дійство у сякых пєсах майже усе перебігає у природному русинському окруженю, а в основу драматичного конфлікта майже усе ся кладе актуална на тот час легка соціална проблематика, означена лем схематично. Драматичный конфлікт перебігає без даякой траґедійности ци й жертвености из боку героїв. Містні драматикы той епохы усе ся клонят до мелодраматизма, без даякых амбіцій подойняти ґлобалні світові проблемы ци й глубоко ся занурити у псіхолоґію своїх героїв авадь указати даякі переломні моменты історії свого народа. Даколи выпозірує й так, же иде за єдну нескончаєму «народну пєсу» у многых житєвых варіаціях. На означеня сякых творів хосновали дакілко назв, як то «весела гра», «народна пєса», «селська гра», «селська комедія», «весела сцена», «селська історія» и т. д.

Сесь інтерес общества до «свого» (оріґіналного) репертоара доста скоро учув писатель и драматик Антоній Бобулськый, котрый як первый из містных авторів зачав писати легкі водевілі и комедії, як то «Уйко из Америки» (1922), «Чіи доллары?» (1925), але главно – «Нѣмая невѣста» (два выданя: 1926, 1932). Вєдно из А. Бобулськым русинські народні характеры на сцені указав Сіон Сілвай. Як драматик він добрі ся затямив зрителям своёв мелодрамов «Маруся» (1930). Жанр комедії, водевіла ци легкой мелодрамы и надале обставав жаданым про зрителя. Выдтак у 1930-ті рокы провказали себе у комедійнім жанрі И. Новак («Больная», 1934), И. Мураній («Тестамент», 1936), Ё. Кизак («Свадьбой начинается и свадьбой кончится», 1937), А. Сливка («Бородате непорозумѣня», 1938) и другі.

На розділ од другых авторів комедійного жанра, А. Бродій свою сатіричну соціално-бытову комедію «Шпекуланты» віновав проблемі тяжкого економічного житя на Підкарпатській Руси и вшелиякым неґативным рецідівам, што ся до того яжут – шпекулація, шефтарьство, краденя, чалованя, гунцутство и т. д. Люде выживали, хто на што быв годен. То быв час, коли шефтарям ся выплатив шмуґель (то значит, контрабанда) из до(в)ганом. Туй бы мож, хоть лем єдным шориком, приганути тему контрабанды ци май конкретно – шефтованя из довганом (и паленков) в умелецькій літературі. Од добы гоголевського Чічікова из «Мертвых душ» тота проблема не перестає быти актуалнов до днесь. Так ци иншак найдеме ї тыж у карпаторусинськів літературі – у пєсі Александра Духновича «Головный тарабанщик» (1852, образ шпекуланта Празноглавського), в оповідці Анатолія Кралицького «Житейскія дрязги: Возня с запрещенным табаком» (1893), в оповіданю Ивана Муранія «Купованя мелаю в 1919-ом г.» (1941) и другых творах.

Подля сужета комедії «Шпекуланты», селськый шефтарь єврей Лейб десь роздобыв мадярського пахнячого довгана. Обы обыйти «фінанцы» (данёвый уряд), Лейб(а) дав го сховати до мало нечистого на руку сосіда-русина Ивана. Айбо Лейбу выслідили два русины-аферісты, котрі ся чинят чеськыма «фінанчными інспекторами» и про істоту бесідувут из гандлярями по чеськы. У хыжы Ивана перепуженый Лейб провбує даяк ся одкупити од «фінанців». Стокмив ся из нима за пятьсто корун. Коли перевдіті злодії из грішми пішли гет, Лейбу навщивили справдішні інспекторы из фінансового уряда. И туй Лейб порозумів, же го «здоїли» злодії. (Чисто гоголевська штучка – позирай «Ревізор»!)

Автор провказує соціалні проблемы села – не оправдувучи, айбо холем объяснявучи вчинкы своїх героїв, што ся пущавут до краденя, гунцутства и шефтарьства. Ёго герої – прості люде. У иншакому житю вни были бы цалком иншакі, кидь бы не бідованя. И не став бы ся из ныма тот трафунок, што ся мало не скончив покутов. На сцені видиме тіпову русинську родину – порядочну, богобойну, роботливу и усиловну. Муж (Иван), Жена (безименна) и їх дітвак Цилё (курта прозывка од мена Висиль) суть обычайні селяне – почтиві, щиросердні, россудливі, непиякы и добрі сосіды. Живут бідно, мож уповісти – из дня на день. Живут своїм розміреным селськым житям. Межи тым, у стайні уж не мавут ани теляти, ани коровы. Обы было чим палити, не так давно уночи вни покрали попівські дрыва.

Иван цалком не здалый до шефтарьства челядник, айбо коли раз вночи из двома міхами «мадярського» (контрабандного) довгану до хыж ся ввалив їхній сосід Лейб(а), Иван по сосідськы не годен быв одказати Лейбови; видав, и даяка копійчина у ґаздівстві бы ся придала (туй и дале текст даєме в авторськів орфоґрафії – автор не хоснує літеры «є» и «ґ»):

             Муж : Уткѣты тото добыв?

             Лейб : Чоловѣче, не звѣдай нич ай дагде запхай на два,

                            на три дны, бо знаешь, што чорт не спит, а за        

                            сякым каждый нюхат.

Муж : Чоловѣче божый, а кѣдь тото у мене найдут?

Жена : Ой Лийбо, из того ищи годна бѣда быти.

Лейб : Яка бѣда? Што за бѣда? Найдут, та найдут. Та

               возмут. Та моя бѣда, ни ваша!..

Жена : Айно...!? А кару пак тко буде платити?

Муж : Ты ся жоно в тото немѣшай. <...> Я не збаву. Лиш

              знаешь, аж найдут, та я нараз уповѣм, што

              довган е твуй.

Лейб : Не найдут, не найдут. Што говоришь дурницю?

              Ба тко бы издурѣв у тебе довган глядати?

              (Развяжет мѣшок и вытянет узел листковъ): На,

              та порѣжь собѣ. Сякогось ищи и так ни курив.

Муж : Ой нѣт. Я аж отложу, та як сусѣдови, спрячу ти

              ’го задарь.

Лейб : Иванку, я дуже ти красно дякую, но знаешь, што

               я тото не хочу. Ай пак обрахуемеся...

Автор у сатіричнів комедії доста реліфно прописав характеры своїх героїв. Лейб – то газардный шефтарь, націленый на гроші – купити тунё и перепустити дорого. Він тыж майстер истокмити ся из фінансовов поліціёв и дати одкуп, обы минути кару. Двоиця русинів-ложноінспекторів (І. гость и ІІ. гость) – то опытні, выбиті махлярі. Се професіоналы свого діла, што добрі знавут як пререяти жертву: вни взяли на ся панськой платя, ходят из ташками у руках. Наподобнювучи исправдушных чеськых фінансовых урядників, на людёх злодії говорят лем по чеськы. Штоправда, гев-там вставлявут русинськой авадь мадярськой слово (прозражувут себе!), лем же настрашені герої на тото ся не творят.

Майбілшым одкрытям драматика А. Бродія став образ девятьрочного дітвака. Цилё, як го глубоко очертав автор, – се любопытливый дітвак, што позирає на світ широко отвореныма очима. Се жива натура, як веретено верткый, всяґде ся пхає, ушитко хоче видіти и чути, зато усе ся знає запхати до бесіды старшых – и тото доста часто стає у пєсі жерелом комічного ефекта. На зачатку дії – у заязці пєсы – видиме, як Цилё своїм діточым розумом глядає отвіт на вопрос: Як стати богачом? Перву ошколу, так бы мож уповісти, «теоретичной науку» за способ стати богатым Цилё дістає од своїх родичів:

Сын : Но, – а пак я чув, што Ковнер не быв усе баровом

             [бароном – В. П.]. Та аж вун муг ся стати такым

             великым баровом, та пак я чому бым не годен

             быти князьом? Та нѣт?

Муж : Майже.

Сын : Што майже?

Муж : Майже, што нѣт?

Сын : Нѣт...

Муж : Бо Ковнер, хлопе, перед тым быв богатым

             Ковном, а ты и перед тым и за тым будешь

             небораком, бѣдным рушняком.

Сын : Оо-ва, тото не буде. Я няньку буду богатым.

             Зароблю много и много гроши и буду дуже

             богатым.

Жена : Будешь богатым як Лоняк. И Лоняк робит

               калѣка каждый день до слѣпоты.

Муж : Майже. Аж ты из роботы хочешь убогатѣти.

Жена : Но, не сучи уже тулько, ай иди геть спати и ты.

Сын : Так пак як мож иншак статися богачом няньку?

Муж : (встает и роботу отложитъ) Як? Так як Ковн и

              другѣ Ковны: шпекуланством.

Жена : (к Сыну) Но иди спати, иди (отведет его к

               печи).

Сын : Я мамко быв бым добрым шпекулантом.

Жена : Тать я вижу, што ты великый шпекулант...

                (Стѣгает из него платья).

Сын : Айно. И пан учитель ни раз ми уже казали, што я

            великый шпекулант... (вылезет на пѣчь и

            ложится спать).

Акурат трафунок из довганом у хыжі Ивана, свідітелём чого быв малый Цилё, став про нёго образнов практиков ци, мож уповісти, – первым експліцітным образчиком. Каждый герой дашто додає до ёго розуменя богатства и способа, як го досягти. Шефтарь Лейб лакомит го пахнячым довганом (сімвол легкого житя), из котрого мож скрутити добрі сіворы... Ложні «фінансові інспекторы» тихонько ся потішавут из того, же Цилё, видав, тыж стане, як вни, інспектором, лем же має ся научити «як треба здоѣті біка». Нянё конець пєсы выясняє собі и сынові, же «інспекторы» – то «якѣсь махляникы... шпепкуланты». А мати учит сына, як мож роспознати шпекуланта:

Сын : А пак уткѣ они знали, што Лийба в хлѣвѣ с

            довганом?

Жена : Та ци чорт ѣх знае? Ткось ѣм доповѣв.

Сын : Вшитко знали. Тото были вилікѣ мудрякы.

            Розумні люде, шпекуланты.

Жена : Тото паны, ни люде. Кульком ти уже раз казала,

                што тко в довгых нагавицях ходит, то жид або

                пан, – а ни чоловѣк.

Цилё, напозиравшийся той драматичной комедії, коли Лейба, як быка, «издоїли» майхытромудрі шпекуланты, своїм ищи діточым розумом умствує: «Чоловѣк обогатѣти лишь шпекуланством може...».

Комедія має гейбы два планы. Нижній – то перебіг сужета. Вышній – то філософськой роздумованя діёвых особ – простых селян – за своє житя и будучность. Автор (подля закона жанра) од себе туй нич не додає. Правду житя прояснявут самі герої, што ся силувут варовати од світа злодіїв. Издрилёваня житёвых позіцій діёвых особ лем ускорює тоты процесы. Як бы ся там не скончила сужетна лінія про Лейба – ци не аж так зле, ци, нарубы, цалком зле, – в основі то нич не міняє, докудь ся не помінявут соціално-економічні пудмінкы житя. Бо Лейб израна изась ся возьме собі дашто вышпекуловати, а ложні фінансы изась найдут си «жертву», обы ї «издоїти»... «Панство» буде жити своїм житём, чалувськым, а люде – своїм, жебрацькым.

А Иван назад буде мати клопоты... Бо пудмінкы житя суть, гейбы тяжкый засуд: «Из роботы» «и перед тым и за тым будеш небораком, бѣдным рушнякомъ»!

Комедія «Шпекуланты» сатірично провказує реалії карпаторусинського села часу депресії 1930-х років. А. Бродій высміяв вічну проблему людського общества – жадность за богатством. Комедія написана живо, из знатям проблемы; ї мож зачислити до ліпшых єдноактовых театралных штук на Підкарпатській Руси 1930-х років.

Проблема, котру подойняв автор, актуална и днесь, а порокы (контрабанда из довганом и паленков, шефтарьство, шпекулація, чалованя) каждоденно мож видіти у нашому «капіталістичному» обществі. Сесе робит пєсу актуалнов ай днись. Не чудно буде, кидь завтра-позавтра якісь аматерські кружкы ци й професійні театры заграют ї на сцені. И буде се достойный вінець на могылу Андрея Бродія – зоркого наблюдателя націоналного развиваня підкарпатськых русинів.

Мґр. Валерій ПАДЯК, к. н ., Пряшівскa універзітa в Пряшові, Центер языків і култур народностных меншын, Інштітут русиньского языка і културы (Словакія)

(Публікуєме в оріґіналї – підкарпатьскім варіантї русиньского языка.)