9. 3. 2019 : Творчость Юрка Харитуна як приклад вырівнованя ся з травматічнов скушеностёв

Abstract

One of the characteristics of present-day Rusyn literature in Slovakia is the return to the past, youth and childhood, to the native countryside and memories. The past is described nostalgically positive and idealized. In the article, we deal with the work of the Rusyn author Juraj Charitun, who, due to the construction of the water work Stariná, lost its access to his native birthplace, which is visibly and specificly shown in his poetic works. We are interpretating his texts My sorrows from the view of the phenomenon of trauma, the central concept of Trauma Theory. The texts are interpreted in two ways: as traumatic utterance and (self)therapy, and as a moral testimony to future Rusyn generations.

В статї ся ближе занимаме збірков віршів з назвов Мої жалї[1], котру внимаме як рефлексію травматічной удалости з авторового жывота і в тім контекстї ю і інтерпретуємє. Походжіня псіхолоґічного терміну травмы є звязане із меном ракуського псіхолоґа і псіхіатра Зіґмунда Фройда[2], котрый але нескорше тоту часть свого выскуму зохабив і дале продовжовав в проблематіцї усвідомлёваного і неусвідмолёваного. Дякуючі сучасному інтердісціплінарному приступу ся термін травмы обявлює і в іншых науковых дісціплінах, котры ся занимють културов і літераторов. Алейда Ассманн в рамках културовых штудій бісїдує о травмі як о дачім, што має „одношіня к скушености, котра є так непохопителна, же перцепція автоматічно заперать свої браны перед такым нарушытелём. З прічіны себезахованя была вылучена і замкнута в части сепаратній од усвідомлёваной части мыслї, затоже нічіть рамець, в котрім собі персона будує свою ідентіту.[3]“ На тоту скушеность ся нескорше тяжко споминать і тяжко ся о нїй комунікує. Замкнута скушеность не є забыта, але є конзервована і по часї може быти зась проявлена різныма конкретныма сімптомами. Цїлём терапії є привести поховану травму до усвідомлёваной памяти і інтеґровати ю до особной ідентіты. Ай кедь не може быти цалком вылїчена, такым способом страчать свою дештруктівну силу.[4]

Теорія травмы (Trauma Theory) або штудії травмы (Trauma Studies) ся розвинули в шістьдесятых роках 20. столїтя, коли ся сполочность зачала бииже занимати соціалныма проблемами як „аґресія робена на женах і дїтёх (знасилнїня, тіраня, інцест); феномен посттравматічного стресового сіндрому[5] в припадї войновых (вєтнамскых) ветеранів; псіхічне пошкоджіня як наслїдок мучіня і ґеноціды (главно в одношіню к Голокавсту).[6]“ В остатнїм припадї можеме бісїдовати о колектівных історічных травмах, о котрых суть жертвователї схопны комуніковати аж по роках, так само є потрібне, жебы сполочность была приправлена їх выслухати.

Частёв соціалного розпознаваня історічной травмы є в тім контекстї новый етічный концепт моралного свідка, котрый давать голос тым, котры вмерли. Моралныма свідками ся можуть стати і авторы літературы, котры во своїй літературній творчости нарабляють із темов історічной травмы, як є наприклад обход із отроками з Африкы, масакры во Рвандї або на Балканї[7] ці депортація лемківскых Русинів в рамках смутнознамой Акції Вісла.

Інтерпетованём травмы в літературї ся прімарно занимають літературознателї Калі Тал[8] (Kali Tal) i Кейтi Карут[9] (Cathy Caruth), котры при єй аналізованю мають псіхоаналітічну постштруктуралістічну позіцію: „травма є невырїшителна проблема неусвідмолёваного, котре пояснює внутрішнє протиречіня скушености і языка“ і описує ю як „вертаюче ся чутя абсенції. [10]“

В русиньскій літературї і окреме поезії є звычайне носталґічне емоціоналне наладжіня, коли ся авторы вертають до молодости, ідеалізують минулость, котру порівнують із сучасностёв, і ґлоріфікують свою родну землю і природу навколо. Сучасна русиньска література є до великой міры писана старшов ґенераціёв русиньскых писателїв, многы з них были актівно запоєны в процесах третёго народного оброджіня. Єдным з популарных жанрів є автобіоґрафічна проза; подобности і алузії на жывот автора але мож найти і в рамках літературной фікції. Авторы ся природно навертають до минулости і молодости, до часів, котры суть вниманы высоко позітівно, ідеалізовано і носталґічно (тіпічный приклад суть Споминкы і очекованя Миколая Ксеняка). Про їх творчость є тыж тіпічный простор села, міста народжіня і близкой карпатьской природы, гор і лїсів. Містьскый простор ся находить в компарації і в опозіції із селом, причім є часто оцїнёваный як неґатівный і про Русиінів неприродный. Тоты преференції в часопросторї русиньской літературы мож інтерпретовати і похопити на основі зналости історії і соціално-културных условій карпатьскых Русинів, котры в сучасности не мають властну державу і їх домовина ся находить на крижоватцї дакількых державных граніць. В історії карпатьскых Русинів не суть дачім вынятковым скушености із выстягованём за роботов, з нученов депортаціёв ці асімілаціёв, котры суть і літературно описаны. Минулость і молодость, простор села і міста нарожіня (з централным характером мати (матери?-matky?) ці память і споминкы суть про Русинів дуже важне.

Зато першым вопросом, котрый треба зодповісти при інтерпретованю текстів Юрка Харитуна з позіції травмы, є: мож бісїдовати о травмі? Є то носталґічне споминаня на домівство, або  выповідь травматізованого субєкта? Одповідь на тот вопрос ся находить в інформаціях о авторови і ёго жывотї, ай во выповідї, котров є зборник поезії Мої жалї.

Водна гать Старина была выбудована в роках 1981 аж 1988 і є найвекшым засобником питной воды у Середнїй Европі. Старина є засобником воды про реґіон выходной Словакії, але єдночасно має і функцію протиповоднёвой охраны в поводю рїкы Ціроха і Лаборець. І напрік безспорно позітівным арґументам мала Старина і неґатівны наслїдкы на жывоты жытелїв семох сел (Дара, Остружніця, Руське, Смулник, Старина, Велика Поляна, Звала), жытелї котрых были мушены ся выселити із своїх домовів. Їх домы были зрївнаны зо землёв і наслїдно залляты водов. Коло водной гати Сатрина ся находить охранне пасмо, в Старинї є заказано ся купати, їмати рыбы або цалком в єй околіцї становати. Гладь воды вытварять доконалу барьєру, котра бранить выстягованым жытелям в можности вернутя ся назад.

Єдным з них є і русиньскый автор Юрко Харитун, котрый ся народив 17. 7. 1948 в днесь уж неекзістуючім русиньскім селї Остружніця. Ёго першыма збірками суть Гуслї з явора (1995) а Мої жалї (2010), в котрых автор рефлектує скушеность із выстягованём, страту свого міста народжіня і з того взникнуты емоції. Друга спомянута книжка патрить до поетічного ціклу, котрый творять 3 книжкы Мої сны (2011), Мої незабудкы (2013) і Мої надїї (2014). Автор тыж выдав дакілько публікацій, котры суть урчены про молодшого чітателя, збірку загадок (Здогадай, школярику, 2016) ці фіґлїв (Діяґноза: фіґлї про дїти, 2018). Дякую, мамко! (2017) і Нашы співаночкы, як дївчат віночкы. (2018) Суть то збіркы дїтьского фолкору з области як родного села, так із іншых Русинами обываных областей, котры зозберав автор вєдно із своёв мамов. Тот другый пруд Харитуновой творчости выповідать о важности дїтинства, споминок і фолклору, котры суть великов частёв ёго персоналной ідентіты. Якым способом ся тогды в ёго текстах проявить скушеность із выстягованём і неможностёв вернутя ся назад?

Ай кедь в припадї інтерпретованого тексту є на дакілько містах притомне позітівне і ідеалізуюче носталґічне наладжіня, характерістічне про творчость многых писателїв старшой русиньской ґенерації (Белаве небо над Бескідом / таку красу / видно лем ту / Назберам пригорщі малин / і доброту таку / найду лем ту (с. 7); Під Бескідом лукы / вышываны рушникы / Сїном пахло / сміяли ся гачуры / Плугы плавали / як човникы рїков / Пречісты тоны потічків (с. 9), але уж назва книжкы Мої жалї і обалка з фотоґрафіёв Старины выповдатіь о емоціоналнім ставі силно субєктівізованого лірічного субєкта. Тот мож стотожнити з автором віршів (суть написаны в першій особі єднотного чісла), котры представляють персонану выповідь, описують емоції і думкы в реакції на выстягованя. Автор є ним міцно засягнутый, є вытягнутый з нормалного ставу і находить ся во вырї емоцій (Цїлый світ / крутить ся зо мнов, c. 56), колотять ся / в моїй душі / ненависть і злість, c. 70). Выстягованя є внимане міцно неґатівно (Може так / як у вісемдесят першім коли в селах настало пекло, с. 55; Мы одышли / не обзерали ся назад / Падав на нас / болїв / жалїв / водопад, c. 97), затоже про Харитуна то значіть страту здроя споминок і забранїня контакту з минулостёв: буковый клат / што загатив / Ціроху рїку / Як рыбкам / і нам / вернути ся назад (c. 104).

Автор не є схопный відїти одход людей із села (Біла молго / сядь на мої очі / бо відїти не хочу, c. 14) і чує ся як окрадженый і збавеный корїня, без безпекы і надїї: Рїка має своє корыто / іскеркы огень / день має тїнь / і ніч має темно / А што маю я / вам не повім (c. 62). В образї Стромы без корїня / вырвали насилу (c. 93) є выядрена незгода, недобровольность і вынученость, єдночасно метонімія Стромы без корїня (s. 93) наражать на долю Русинів як народа, котрый не мать свою штатну державу.

Русины суть народом, котрый обывать ґеоґрафічный простор Карпат, горы і лїсы, котры суть їх домовинов. Про вытворїня Старины было потрібне выстяговати жытелїв сел (то значіть зміну простору і страту домова), збуряти їх домовы (зрївнати із землёв) і наслїдно села залляти водов, чім взникла про Русинів неприродна, артефіціална і умела, чоловіком вытворена ровина. Неприродность акуратно ілуструють віршы: Рівнина як на столї / на рїзанкы тїсто / Без потічків / лїсів / бережка / і студника / Велика біда / Трапіня / Терьпіня (c. 93), і абсенція слова: А хыжа наша? / Не просьте ся / мамо / щезла без слїдів (с. 107). Находить ся ту тыж далшый сімптом травмы – несхопность або комплікованость комунікованя о травматічнім зажытку: Кілько слов / хотять выповісти рукы / кілько обняти звізд (c. 14), Дакотры слова / ненавіджу од душы / найгіршы такы / што про жалї пишу, c. 60) в споїню із запоїнём міцных і острых емоцій.

Ай кедь мож контровати, же выстягованя з родного краю є „меншым злом“ протів ґеноцідї або фізічній аґресії (без огляду на то, ці є фаталне або нї), вырїшалный є нелем псіхічный став лірічного субєкту во віршах в добі травматічной удалости, але і в добі по нїй. Наслїдок выстягованя є описаный ґрафічно як фізічна тїлесна рана, в котрій ся находить чуджій обєкт, котрый выкликує траплїня і біль: Выберь мі із раны / склянчіну (с. 56); бо трїска острак / під нїхтём коле (с. 14) ці міцный жаль (Приложте мі на груди / груду студеного леду / бо пече од жалїв (с. 97), котрый ани по роках не мать кінця (Слызы як блыхы розжерли тварь / Іщі жеруть, c. 97). Псіхічны наслїдкы выстягованя суть довгодобы і травма надале страшить в снах в сімболічній подобі: Чорна ворона / Сїдать на плечі / клює і в ночі / На груди сїдать / клює до очей / Дожыти ся рана / може перестане (с. 100).

Лірічный субєкт не є з выселїнём наповно вырівнаный, нове місто, де автор жыє, про нёго не значіть домовину, тота є лем єдина і унікатна. Ай кедь собі усвідомлює неможность звернутя сітуації (Не помолодїєме / і рїка ся не верне / до свого жрідла (с. 67), Пречісты тоны потічків / вже пару років / над преградов / прикрыли жалї нїмотов / Камінный криж / час розгрыз, c. 9), і надале тужить по навернутю і не екзістує сила мімо той водной, котра бы му забранила в навернутю: Насыпте мі / під ногы склянчіны / На пішник / терня / скаля натрепте / до хыжонькы в долинї / босый зайду / Завяжте мі очі / штранґом повяжте як павуз / до порога як гад / досмыкам ся / напити ся воды / спід Бескіда / На плотї ня чекать малёване горня (с. 96). Він є охотный ся жертвовати, підступити фізічны мукы, котры суть в порівнаню з тыма душевныма другорядны і мож їх переконати. Мімо емоцій жалю, абсенції, страты і кривды ся ту находжають тыж чутя вины, лірічный субєкт тужить по одпущіню: Розобю глядило / Не хочу відїти в нїм / Як натягую рукы / Дай менї Боже силу / Одпустити собі самому (с. 29). Внутрішнїй бой і снагу вылїчіти ся акуратно репрезентують віршы: Сам із собов / йду на дуел / Секундантом нам / сумлїня буде / На сердце / намірю ласку / на голову / думкы / а на душу / перо / Пару кроків / стою од себе / Выстрїл не чути / В глядилї / подаємє собі рукы (с. 87).

В збірцї ся тыж находять стишкы, котры назначують можность вырівняня ся із кривдов і інтеґрованя травмы до особной ідентіты. Лірічный субєкт находить опору і утїшіня в реліґії (Є поміч єдна / Молитва / і чіста душа / Слова солодкого Хріста / Він загоїть нашы болї, c. 72) і в народнім фолклорї (Коли співанка / пробудить ня із снів / забуду на жалї / забуду на гнїв (с. 59), до їх душы / співанок наллїй / што співала мати, c. 75), з помочов котрых обновлює контакт з минулостёв і родным краём, то значіть і з локалнов реґіоналнов ідентітов.

Вызначну задачу має тыж себарефлексія і комунікація о минулости через творчость: не є лїпшых лїків / як через зубы / процїдити / пару віршів (c. 70), котра ся ставать жрідлом себетерапії. З помочов творчости ся автор ставать і моралным свідком, котрый може заступлёвати голосы вшыткых выстягованых жытелїв. Він реферує о травматічній скушености нелем своїм сучасникам, але і будучім ґенераціям: Про дїточкы нашы / про дїточкы нашых дїтей / і їх дїточкы (...) хочу вхабити пару віршиків (с. 3). Автор собі усвідомлює, же є важне собі припоминати минулость і незабывати на ню: (Не хочу / жебы в рядках / як на перелогах / вырїс бурян, с. 64), і акцентує значіня і силу свідоцтва: Дайме волю слову / Няй тече як розпещена рїка / Няй рїже як ніж / І бурять як буря / Гладить / Ласкоче / Потїшить сердця / Лем няй не западе / порохом у книжцї (с. 65).

На основі тых значінь найдженых в текстї мож повісти, же іде о выповідь міцно травматізованого субєкту, котрый внимать выстягованя як акт выконаной псіхічной аґресії нелем на індівідуалови, але і на ґрупі. Лірічный субєкт терпить псіхічныма наслїдками, к удалости ся вертать усвідомлёвано і неусвідомлёвано, припоминать собі дакотры аспекты сітуації, не забывать на ню. Є про нёго проблематічне ся з удалостёв вырівнати, снажить ся але о то з помочов реліґії, народного фолклору і творивого акту писаня, чім ся ставать моралным свідком бісїдуючім о долї жытелїв семох русиньскых сел.

 

Література

ASSMANN, A. (2012) Introduction to Cultural Studies. Topics, Concepts, Issues. Berlin: Erich Schmidt Verlag GmbH & Co, ISBN 978-3-503-13716-9, 248 s.

CARUTH, C. (1996) Unclaimed Experience. Trauma, Narrative and History. Maryland, Baltimore: The Johns Hopkins University Press, ISBN 0-8018-5246-3, 154 s.

Diagnostic and Statistical Manual of Mental Disorders (5th ed.). Arlington, VA: American Psychiatric Publishing, s. 271–280. ISBN 978-0-89042-555-8.

MAMBROL, Nasrullah (2017) Sigmund Freud and Trauma Theory. [cit. 2018-10-06]. Dostupné na: .

MOHD, Nazri. L. A.  (2018) A New Beginning of Trauma Theory in Literature. In The 1st Annual International Conference on Language and Literature, KnE Social Sciences, s. 57-65. DOI 10.18502/kss.v31i4.1918.

TAL, K. (1996) Worlds of Hurt. Reading the Literatures of Trauma. United Kingdom: Cambridge University Press, ISBN 978-0521565127, 316 s.

ХАРИТУН, Ю. (2010) Мої жалї. Пряшів: Русин і Народны новинкы, ISBN 978-8

89441-04-4, 188 c.