8. 11. 2024: Марія ШМАЙДОВА: Осїнь на Комарнику

Марія Шмайдова:

 Ocїнь на Комарнику 

Рік 2005

Стою на автобусовій  заставцї a чекам на автобус. Пришов єм дость скоро. Не хотїв єм змешкати. Мусив бы єм потім чекати може і три годины, докы піде далшый спой. Але і так, якось автобуса нїт. Автобусова заставка выновлена. Є в нїй і лавочка, а главнї през ню видно вшытко доокола, цїлу околіцю. Вишнїй Комарник як на долони. Драга до Свідника нїґда невела през село, але понад нёго. Так то є і з Нижнїм Комарником. Село в долинї.

Велё ся змінило. І тота заставка. Перед часом была желїзна, белавой фарбы. Як до нёй люде залїзли, та лем фурт дахто смотрив през облачок, ці уж не іде автобус од граніцї. Такы і подобны думкы бігали у голові Николая, чекаючі автобус.

 Векшынов были люде днука, бо на Комарнику мало тепла. Лїто курте, осїнь, зима і ярь довга. Додж, молга, снїг, вітор, задуйкы, то є то, на што Комарняне уж давно не надавають. Звыкли собі.

Мама Николая донедавна фурт лем напоминала:

– Николаю, дрыв треба нарихтовати, Михал ті поможе.

– Гей, Михал мі поможе. Тадь тот лем фурт в тых своїх телевізорох і транзісторох ніс тримле. Він мать залюбу лем в техніцї. Каждый му носить до оправы, што ся му попсує, ці телевізор, ці радїо, транзістор, або ґрамофон. Нїт такого, што бы Михал непоправив. Но, але інша робота боком. А іщі камаратя. Тых мать дость. Щастя, же холем до роботы ходить. На поштї в телефонній устредни, там є чудесный світ. Но я бы там невитримав. То бы небыла робота про мене.

Од маминой хыжы на заставку недалеко, пару кроків. Боже, до якого берега требало выйти, жебы ся одвести долов до Свідника. Лем тоты черешнї єм раховав.Коло сельского уряду невысока, но кошата і груба черешня. Дїти довгы рокы на нїй сидять, тай попивають малиновку, што купили в обходї. Друга черешня напівдрагы ку заставцї. Тота лем про вороблї. Нихто з нёй необерав тоты полёви черешнї. Выроснута є коло драгы на бережку – на Горбку. Даколи сьме ту і бандуркы садили. Третя черешня стоїть під старов драгов. Незнам чом ся Комарник незве даяке Черешнёво. Черешнї ту ростуть де лем нехочеш. Але холем тот берег напроти назвали Черешня.

Осїнь на Комарнику чаровна. Смотрю долов на валал. Передомнов Пацугора, Звезло, Матївка. Од граніцї лїс,  під ним поле де ся косило – Під Камнянцём то звали. Над обходом і сельскым урядом є Горбок. Основна школа стоїть над заставков. Даколи але заставка была над школов, выше драгы. Коло нёй, пару років дозаду, ходили мы, а потім ай мої дїти через вакації на поле з коровами. Полёвов драгов сьме вышли до березового лїсика. Там ся коровы стримали найдовше, бо там были в холодку. Холем од мух і овадів мали покій. Покрутили ся там, докы сонце незапало за Бердо. Як спрагота лїтня поминула, то уж коровы были на луцї. Там ся пасли аж до вечера, докы їх не загнали домів.

Ага, уж іде автобус. Iщі, же осїнь тепер приємна, теплава. Сїдам до автобуса. Давно уж не шоферую, рочкы прибывають. Главна вец, же єм на властных ногах. Одкладую листок, што мі шофер дав і сїдам собі. Автобус порожнїй, нихто на граніцї ненасїв. Але оно ся то дораз змінить, бо до Свідника шофер холем пять раз заставить. Очіма блуджу по околіцї.

Приходжають мі на розум вшеліякы думкы. На розум. Гммм...  Тадь і в Комарнику є родина Розумова. Пришло мі смішно. Якось єм думками перешов до років Першой світовой войны. Мама была маленька дїтина, мала лем штири рокы. Крайня Быстра, дe ся мама народила, так як Комарник, находить ся під граніцёв. Чом собі тота война выбрала праві наш край. Нашы родічі і стары родічі мусили тоту трапезу зношати на своїм хырбетї. Уж веце на чоловіка негоден наложыти, як дві войны. Бабо і дїду, як сьте то годни были пережыти. Кедь бы сьте непережыли, ани нас бы ту теперь небыло. Мама, Уля єй звали, часто споминала бабины і дїдовы слова:

– Як лем собі панове роздумали, же тады перейде фронта. Тадь ани порядной драгы, ани желїзніцї ту нїт. А як перешла фронта, лем волочіли тых ранених вояків. Жадный шпыталь, вшытко лежало під голым небом. Ранене, або хворе. Похворїли тогды і нашы люде.

Хто нежыв в Карпатах, в тых русиньскых селах, тот неможе знати, што то є зима. Баба повідали:

– Панове ся бояли зимы, та повтїкали до векшых міст, до Пряшова, до Кошіць, чім дале, де ся лем дало. Лем Пан Біг знать, як худобны Русины доказали пережыти приход вояків – неприятелїв.  Бої в зимі собі незнать нихто представити, покы сам тото вшытко не пережыє. Нелем баба з дїдом, але вшыткы Комарняне мали тоты худобны хыжкы знивочены. Якый-такый маєток набыли, і о тот пришли. А тых побитых людей што было. Вшытко знічене, спустошене. Войско обрало людей о вшытко. Ці за то слабо заплатили, або лем так брали, без вшыткого. Валал Вышнїй Комарник счезнув з поверьху земского. Деревяны хыжы згорїли. Дакотры люде мали щастя. Пережыли. Iщі в зимі, на початку року 1915 ся там боёвало. Якось аж ку яри ся бої помалы дістали на Чорну гору і Маковіцю, ку Свіднику. Войско, як поступовало, то буряло хыжы, або їх підпалёвало а вояци засыповали і студнї. Такый осуд застиг і Нижнїй Комарник – повідали стары люде. Пережыли Горішнї, Ґардощіны, Гарвишовы, Скубановы, Кудрачовы, Дружниковы, Хохоляковы, Рyсінковы, Ружыловы, Кіжыковы, Tырковы, Розумовы, Хандоґовы, Сливиньскы, Павловы, Шаёвы...

Дукляньскый перевал – войнов заклятый перевал.

– Хвала Богу, уж єм у Свіднику. Ани незнам як. Пару людей наступило до автобуcа. Вызерать, як бы ня змогли дримоты. Наробив єм ся днесь дакус, накрутив коло хыжы. Хоць там уж никого нїт. Треба дати до порядку двір. Покосити треба холем два раз до рока, теперь з осени позберати ябкa, орїзати конарївля, поскладати даке дрывно. I в зимі ту треба выйти, а як дрыв нїт, нїт ся чім зогрїти. Холем дома собі одпочіну.

Выступую з автобуса а іду долов драгов домів. Заставка коло шпыталю. Iду лем так налегко, ніч єм не брав зо собов. Даколи была заставка коло Абечкы, але тота там тогды іщі небыла. Свідник ся зачінав коло Дружбы. Корчмічка наша свідницька, добре пивко там чаповали. Даколи і я ся там з часу на час заставив. Але уж такы заставкы теперь нероблю. Ганьба бы была на старого хлопа. Понаглям ся домів за своёв женов Марёв. Любить ся єй, як єй повім моя Маріна.

Красный час вонка. Iду собі по ходнику, смотрю перед себе. Віджу осїнню Чорну гору. Так рад єм там ходив на грибы. Но не лем я, копу Свідничанів там ходить. Стрїчав єм їх там. Ходити там буду, докы ногы будуть служыти. Як были малы мої дїти Мaнька і Мітько, то сьме їх з моёв Марёв кажде лїто брали на Чорну гору на малины. Вертали сьме ся домів з повныма десятьлїтровыма ведрами вшыткы четверо. Жадны дінеркы, але порядны, великы ведра. Як то тоты дїти доказали  понести, не знам дотеперь. Роботы з нима было потім велё. Но компоты, джемы... А сірупы были найлїпшы на світї. Дашто зістало і на малинове вино.

Дїти повырастали, порозходжали ся. Уж і тота наша наймолодша двочка Вєрка ся осамостатнила. Зістали сьме з Марёв дома самы. У бітовцї жыєме. Нашы крокы кажду  суботу рано о девятій годинї смерують на Комарник. Притягує ня як маґнет. Закля жыла мама, требало помагaти. Коло хыжы, на полю, коло коровы, дрыв требало нарыхтовати на зиму. Брат Mихал молодшый о двадцять років. Поміч од никого велика небыла. Мама двараз повдовіла. Закаждым зiстала з дїтинов сама.

Ага, уж єм перед бітовков.

 Моя Маріна ня наісно чекать з вечерёв. Варить добрї, є выучена кухарька. Я бы але тыж од голоду незагынув, знам собі зварити хоцьшто – ґуляш, мачанку, левеш, бандуркы з варом, бандуркы на квасно, і мясо рад варю, главнї фашіркы. 

– Уж єм дома, што лем маме на вечерю...

Пахне ту шумнї, в горнцю горохова поливка. Така густїша, з хлїбом буде добра.

День куртшый, осїнь ся пхать до обыстя а з нёв і тма скорше приходить. Уж жадной такой роботы немам, та лїгам на діван, зaпинам телевізор і смотрю на справы. Зась ся лем десь бють. Не є дня, жебы не гласили, же даґде война. Такы збыточны страты на людьскых жывотох і на маєтку. А люде ся лем фурт старають, як пережыти. Уж ани не роздумую, што гласять а думам собі: Мушу повісти своїм дїтём, што сьме пережывали в штиридцятім четвертім на Комарнику. Як їм то не повім, нїґда не будуть знати, што сьме пережывали.