6. 12. 2019: Миколай КСЕНЯК: Ключі од драг і рік, Нашы першы ластівкы-піонїры (Стихы)

Миколай КСЕНЯК

КЛЮЧІ ОД ДРАГ І РІК

Стары леґенды хвалять
Свою память
І кажда споминать,
Як господь Бог,
Перед докінчінём створїня світа,
Подав карпатьскым драгам і рікам
Ключі од вшыткых світовых стран
І доволив  їм зволити-одомкнути
Світовый напрям,
Котрый ся їм залюбить.
Пан Дунай не завагав,
– Течеме на юг! –
Підданым приказав.
І ку нёму ся придали
Ваг, Ондава, Уг,
Торіса, Тополя...
Лем Попрад
Злостно до берега бухнув:
– Протестую!
Я холодный клімат обдивую.
І зачав рыти
Своє корыто
На север
Під Берег,
Поміджі скалы.
Придав ся ку нёму і Дунаєць.
Обняли ся братя,                                           
Вывивають танець,
Ґоральску трепану,
Русиньску дупкану.
Кым ся тоты двоме
На север пробивали,
Драгы і стежкы карпатьскы
Взяли ключі од колодок,
Од бран,
Од замкнутых рамп
І одмыкали, отваряли прекажкы –
Отворили людём драгы, стежкы
На вшыткы світовы страны.
І уж о пару годин
По них крачало много родин:
То до загородок, на паствиска,
На поляны, капустиска,
З возами до млина За ярок,
з телятком, гусками на ярмок;                         
Де потребно,
де тя тяжыть,
І як собі забажыш.
Нашы предкы мали крокы певны,
В руках робітный неспокій,
Злату терпезливость –
Здоконалёвали ся в роботї:
На крижоватках хыжы будовали,
Возы, плугы майстровали,
З глины горнятка, сохы... чаровали,
Куделї, кросна стругали,
З лену, вовны одїня сплїтали...
Способных до школы посылали;
Школованых было мало,
Зато ними ся хвалили,
 Їх хранили,
Як біленькы лелії. 

 

НАШЫ ПЕРШЫ 
ЛАСТІВКЫ-ПІОНЇРЫ
Мы, Русины,
Сьме не были Богом уближены,
Не  были сьме Всевышнїм охудобнены –
І мы маме своїх ученых,
Своїх піонїрів,
Котры высоко вылетїли,
Высоко, над Карпаты чудесны,
Далеко, за нашы долины,
За горізонты Отчізны.
Тадь не нагодов
Царь всея Русі
Александер Першый,
Котрый обдивлёвав
Нашы купелї, поля, бережкы,
Позвав нашого економа,
Славного педаґоґа
До царственного Петербурґу
На престол гранітный                                            
До функції  першого ректора
Петербурьской універзіты.
Вызерать то,
Як пригода з приповідкы,
Но за тым была робота, –
Стежкы тернисты.
Тым першым славным ученым,
Нашым скромным репрезентантом
Быв наш хлопець карпатьскый
Михал Балудяньскый     
Із Вышнёй Олшавы.
Вылетїв наш родак
Красно і высоко,
На север, огромнї далеко.
Но не быв єдиный,
Не заостав за ним
Ани Петро Лодій    
Із русиньского Збоя,                              
Першый декан
Філозофічной факулты                    
Петербурьской універзіты;
Плеяду доповнив медік Орлай;    
І Кукольник прияв позваня
Царя Русі Александра.
Славу нашу нам упевнив
І лінґвіста, історик, панслав,
Соратник Добровского, Яна Коллара
Михал Лучкай.    
Він мав повне право написати
«Історію карпатьскых Русинів»,
Мав, бо їх жывот познав,
І  проштудовав, і в тій добі
Пережыв на властнїй скорї
Узнаня, смутну славу
І потупну шікану.
Были то сынове нашого роду,                            
Была то достойна плеяда.
Патрить їм за піонїрьскы крокы,
За віру в будучность,
За надїю, же приде поміч
Од великого брата
Про Підкарпатя...
Но не быв то єдиный напрям
Нашых путователїв:
Шли они, нашы репрезентанты,
І по невыходженых драгах,
По іншых світовых странах:
Так наш школованый,
Жывота зналый
Петро Кузмяк    
З дротарьскых Странян,
Повный оптімізму і енерґії,
Побрав ся на Балкан, ку Сербії;
там ся з корінныма зжыв,                                 
Там сконціповав 
Наш язык, літертуру слова –
Наш першый 
Кодіфікованый язык;
Ту основав першы русиньскы школы
І – чудуй ся світе –
Они і теперь єствують
В Рускім Керестурї,
В Петровцї у Войводинї.
А кількых же то нашых
Шыфы везли до Арґентіны,
Белґіцька і до Америкы?
Шли нашы бідаци
На хлїб заробляти,
Дому привезти талярик,
Жебы міг рольку прикупити,
Хыжу гонтами прикрыти...
Зато маєткы роспродали                               
І родіче Енді Варгола,
Котрого мама за морём 
По русиньскы молитвы учіла,
Співы до сердця наливала,
Того Andy Warhola,
Котрого называють
Другым обявителём Америкы;
Того Варгола
З Миковой,
Котрого за мальбы і серіґрафії
Кралём поп-арту величають,
Того, о котрім зналы світа
Твердять,
Же є найзнаміша
Особность русиньска.
Там, в тоту світову страну,
Одплыв і автор
Першого нашого роману                          
Отець духовный Еміл Кубек  
Із Штефурова.
Чітав єм, же го там од дїтинства
звала звізда
І підкова зарджавіта.
Так шыф-карту купив
І учітель із Камюнкы
Іван А. Ладіжіньскый
І выдав о нїй першу книжку         
Ниґде єм не натрафив,
Нихто мі не назначів,
Якый то талізман
В кешеньцї мав
Трирочный Михал Стренк –
быв то коминарик
Ці здвигнутый Божый перст? –
Кедь го мама за руку вели,
Часто на хырбетї несли                                    
Зо замаґурьской
Дротарьской Орябины
На шыфу до вытуженой Америкы.
Ту ся хлопець успішно попасовав
Із середнёв школов
І, як запаленый боёвник
За слободу, віру, расы,
Записав ся як добровольник
До америцькой армады.
Боює статочно, одважно
І, як командір одряду
На острові Iwo Jima
На недобитній японьскій крїпости,
Мав в собі найвеце смілости
І ту ростягнув 
І высоко підняв
На людьску негынучу славу
Америцьку боёву заставу.                                
Підняв выско тот сімбол,
Бо чув ся і ту Орябиньцём,
Бо  і ту в ёго сердцї пулзовала,
І ту му силы доливала
Кров русиньска, кров карпатьска,
Кров слободы, братства.
Доказав бы дахто найти
Такы державы, краї,
Де бы Русины щастя не глядали?
Крачав фурман до Кошіць, Пряшова,
Ішов косець і служка
За горы служыти,
В зимі не быв дома дрворубач,
Ґазда-дротарь ся на цїлу зиму
Од родины побрав,
На ярмарк путовав возарь, кошикарь,
Штудент з крошнёв через канікулы
Іде на Мадяры, до Нїмецька...               
Заробити сі корункы
На інтернат, кост, тейку,
На тінту, одїня, копертку...
Так, дякуючі крошнї,
Учіня-квіт дозрїв,
Голова не остала дута,
Не гучала в нїй порожня нула.
Так помогла крошня доштудовати
Степанови  Біттнерови                                          
Грегови, Креттови, Лихварёви,
Пєщакови, Мачікови...
Замаґурьскы дротаре
З Камюнькы, Странян,
Орябины, Литмановой,
Липника.
То было племя неунавне:
З крошнёв обышли
Угорьско, Сербію, Канаду,                          
Турецько, Арґентіну, Америку,
В Руську Іван Кіндя
В Козлові з Мічурином
Запалисто дебатовав
О новій сотрї грушкы-лїку,
О єй пестованю в Орябинї,
На Липнику...
Так, драгы і стежкы нашы,
Потвердите, 
же дротарька
Была тверда школа
русиньского жывота.

(З приправлёваной книжкы Одповідж собі сам.)