Штефан Смолей

КРОКЬІ МОЛОДОГО АНДРІЯ БЕРЕЗЫ

4.

По півроцї.

Минув тыждень,

два, і місяць,

а писма не было.

Андріёви

із каждым днём

все смутнїше было.

Думав собі:

„Што ся стало

з моёв Марьков?

Што ся

могло стати?

Моя Марька

перестала

одповідь

давати.“

Андрій старав ся

не мало

што ся могло

стати?

Часто думав:

„Жебы моя

Марька мене

уж стала

кламати?“

 

По місяцю

Андріёви

бабка написала,

же Марька єй,

но і ёго

міцно окламала.

Же была з

Юрком Черешнём

на рекреації,

втекла з ним

з Югославії

десь до Італії.

Нихто не знать,

де зістала.

Де она.

З кым жыє.

Домів писмо

написала,

же домів

не прийде.

 

Андрій ходив

роздумовав,

што бы мав

робити.

Тому кламству,

яке зажыв

не хотїв вірити.

Думав собі:

„То не може

быти правда!
Жебы так

зробила?

Марька жебы

пішла з другым?

Мене зохабила?

Людём тяжко

о тім знати,

як там

могло быти,

што кедь Юрко

єй донутив,

а став єй

страшыти.

Была сама,

без помочі,

мусила слухати,

кедь Юрко

у чуджім світї

став і выгражати.“

 

Андрій ходив,

роздумовав,

не знав што робити,

быв молодый,

свою Марьку

не хотїв стратити.

„Што кедь терпить,

чекать поміч,

хто і там поможе?

Хоче ся

вернути домів,

а сама не може.

Як помочі?

Хоць бы-м хотїв,

де єй мам

глядати?

Жебы-м поміг

із єй тяжкой

біды ся дістати.“

 

Андрій думками

ся трапив.

Што ся поробило?

Што їх любов

нечекано

так перерушыло?

„Наша любов

не скончіла,

не можу вірити.

Же моя

Марька уж мене

не хоче любити.

Хто завинив

тото вшытко?

Мушу о тім

знати!

Хоць бы-м пішов

на край світа,

піду єй глядати.

Мушу знати,

што ся стало,

што ся поробило.

же так нечекано,

скоро

вшытко

ся скончіло.“

(З приправлёваной книжкы автора – Радостне навернутя.)