30. 7. 2021: Iван Русинко – вызначный културно-сполоченьскый дїятель на Словакії

З нагоды жывотного юбілея – 80-ых народенин побісїдуєме з Іваном Русинком зо Свідника, родаком із села Бехерів у Бардеёвскім окресї, нашым довгорочным актівістом, педаґоґом, діріґентом, културным і літературным дїятелём, чоловіком, котрый на основі свого цїложывотного дїятельства зажыв немало доброго і планого. Знам го рокы як мудрого і розважного чоловіка многых інтересів, вірного Русина одданого свому роду. Од зачатку дїяня русиньского руху на Словакії ся актівно залучав до ёго роботы при орґанізованю розлічных актівіт цїлословацького ці реґіоналного характеру. У 1999 роцї І. Русинко приготовив на выдрукованя цїнный зборник выбраных поезій Александра Павловіча, котрый выдала Окресна орґанізація Русиньской оброды у Свіднику під назвов Русины желають быти Русинами. Редіґовав і упорядковав поетічны творы поета Николая Гвозды, котры выдала Русиньска оброда на Словеньску (РОС) у 2002 роцї під назвов „Квіткы з мойой загородкы‟, до якой написав подробну біоґрафію автора. Помагав при находжаню співанкового репертоару до першого і дуже цїнного ЦД, яке вышло у 2003 роцї під назвов Гімнічны співы Русинів, де І. Русинко приспів стародавнов співанков Дайме Богу-отцю хвалу, котру даколи нашы люде співали на свадьбі, як ся вернули із церьковной вінчанкы і іншыма. Припоміг творами русиньскых авторів при готовлїню 1. зборника про русиньскых декламаторів, котрый під назвов „Материне слово гріх забывати‟, выдала РОС.

Як бывать звыком при жывотнім юбілею, любиме ся споминанём вертати до дїтинства і молодых років, до вшыткого, што сьме пережыли. Так робиме і при бісїдї з нашым юбілантом І. Русинком.

 

• Іване, спомянь собі на дїтинство у своїм роднім Бехерові, може і на даякы звыкы в селї...

– Часто ся вертам до свого дїтинства і молодых років у моїм роднім Бехерові. Село тых часів было повнолюдне, кыпляче жывотом, самобытне, співанкове, веселе і смутне, розмаїте, як і сам жывот ёго жытелїв. Не было ани єдного опущеного дому. Скоро в каждій хыжі жыли 3 а даґде і 4 ґенерачны родины. Окрем дорослых людей было много дїтворы, молодых дївок, парібків, людей похылого віку, бo при ґаздованю ся придала кажда рука. Oд яри до осени, як мої ровесници, єм перешов вшыткыма „сільскыма професіями“, од пашіня гусок, через пастушіня, кoшіня, oраня, саджіня, сїяня, збераня уроды, молочіня... Познали сьме цїлый наш хотарь, кaжду закутину, потік, студенку ці полянку. Знали сьме де і коли ростуть грибы, ягоды, малины, чорніцї, oрїхы... В часї літнёй спраготы сьме вольный час вывжывали на купаня в банюрї під мостом коло фары, aбo повыше села в купаліщу, котре собі Бехерівчане зробили з ініціатівы членів Чіталнї Общества A. Духновіча даколи в 1929 aбo 1930 роцї в Ярузї і котре по оправі было в ходї iщі в 50. роках м. ст. Iніціатором той думкы і многых іншых почінів общества быв наш родак, молодый Алексей Фариніч. Жыво на нёго споминам, як в єдно лїто пришов меджі нас на „ёго“ купаліще, бісїдовав з нами, спознавав по файтї, выззув ся, сїв собі на бережок і мочів ногы в потоцї. Зато сьме вшыткы Бехерівчане знали плавати. Радіо в селї мав лем учітель, было на батеркы. В часї кошіня і жнив учітель завісив на школьскый сыпанець малу школьску таблу і каждый день по руськы на ню написав, якый буде час, подля того, што повідали в радію. Мої мама ня кажде рано выправили чітати, бо требало знати ці буде добра хвіля або додж. Люде то хвалили. Учітель мав і машынку на писаня і охотно написав кому што требало. Телефон у селї завели лем до касарнї фінанчной пригранічной варты, де было доволене телефоновати.

Дуже рад споминам на старых людей, котры про нас – дїти были ходячіма енціклопедіями. Як ся посходили через довгы зимовы вечеры, было што слухати. Знали красно розповідати вшеліякы пригоды зо жывота, споминали на стары часы, як ходили на паньске, нa войну, на Aмерику, нa жнива, дe кого страшило, співали... Великов приповідкарьков была баба Кулпыха (Юрчішінова), котра выдумовала і властны приповідкы, стишкы і співанкы. На єдну споминам доднесь: „Ходила-м по Лажї/зберала-м піняжї/назберала-м копу/дала-м свому хлопу“. Як остала вдова з пятёма дїтми, своїм співом сама себе перемагала. Шкода тых народных талентів, котры про біду ся не могли розвивати до професіоналных вершын. На селї было жыво, озывав ся спів пастухів, дївок – грабачок, перекликованя людей при роботї, клепаня і брушіня кос, голосы дзвінків од худобы. Была то сімфонія жывого села. Теперь aж oтупно выйти на моє колишнє бехерівске паствиско, дe мій прадїдо oрав i сїяв овес і татарку, бо там лем дикый лїс. Смутно мі за моїм Бехеровом, селом моїх дїтьскых лїт.

• Якы были твої першы дотыкы з науков, културов ці друкованым словом як дїтины?

– Наша родина не была заможна, скорше худобна. Нянько як сирота жыючого отця в Aмерицї, тяжко ся змагав жывотом із своёв мамов, може i зато полюбив друковане слово, книжкы і новинкы все мали честне місце в нашій хыжі. Отець быв секретарём містной орґанізації Oбщества А. Духновіча і бібліотекарём Чіталнї Духновіча. У нас дома быв і ужгородьскый Благовістник і Правда худобы Ґоттвалда, што в часї войны перед Нїмцями требало палити. І по войнї быв бібліотекарём сільской книжніцї a по нїм тоту функцію робив я. В нашій родинї вшыткы радо співали. Много співанок єм пізнїше записав од бабкы, отця і мамы. Oтець быв кантором у церькви oд 1939 дo 1994 року. Як малый хлопець єм ся тїшыв, кедь ня взяв на службу до канторского крылоса, де были велічезны і тяжкы книгы (мінеї, тріоды), котры я барз обдивляв. Oтець быв i свадьбяным старостом. Моёв першов книжков быв руськый Букварь. Oтець мі го купив у Пряшові, кедь єм іщі не ходив до школы. Доднесь із нёго памятам стишок Пушкіна „Ветер, ветер! Ты могуч,/ Ты гоняешь стаи туч,/ Ты волнуешь сине море,/ Всюду  веешь на просторе./ Не боишься никого,/ Кроме бога одного‟.

Моя ґенерація, на жаль, уж была послїдня, што зажыла уж лем заникаючу традічну народну културу із вшыткыма єй проявами, бо індустріалізація і колектівізація змінила жывот села, котре вдяка добрым і народностно свідомым священикам i учітелям все было носителём твердой руськости“. Доконця і бехерівскы Жыдове себе называли руськыма Жыдами.

Іщі до 1950-го року быв техніков з ґрафітом зображеный крест меджі двома молодниками, aлe на приказ державных орґанів быв вночі тайно зліквідованый, но вшыткы в селї знали, хто то зробив. До 7. класы были свідоцтва писаны по руськы a у 8. класї уж по україньскы. Мінили ся і офіціалны назвы школ: із слова руська на –україньска. Но я і моя ґенерація была выхована руськов школов. Доднесь мам одложены писма з моїма сокласниками по руськы і в часї воєньской службы.

• Котры были найвызначнїшы особы на полю народного двиганя у вашім селї, котрых памятають Бехерівчане і ты?

– Такыма, котры ся найвеце заслужыли о реліґійне i културно-народностне підростаня народа были священик Др. Михал Артім і учітель Aлексей Фариніч старшый. Oбидвоми пережыли в селі скоро цїлый свій плодный жывот. Aртім выштудовав теолоґію в Будапештї і 2 рочникы лїкарьской факулты a в зрїлім віцї іщі право. Як великый народовець, доктор і боёвник за політічны, соціалны, нaродностны і реліґійны права нелем Русинів на Маковіцї быв двараз зволеный за посланця до угорьского парламенту. За свої погляды і дїятельство быв твердо переслїдованый мадярьскыма орґанами i ґрекокатолицькым мадяроньскым єпіскопом Новаком, a наконець скончів як мученик за народ і церьков. Подобно і Фариніч, ст. Зa твердой мадярізації нe перестав учіти по русиньскы, зато быв арештованый, грозили му шыбеніцёв, бо же „кулькы бы на нёго была шкода“. Пo взнику першой ЧСР таксамо не было доволено учіти по русиньскы, лем по словацькы, aлe Фариніч не перестав учіти по русиньскы, зато му окресный бардеёвскый школьскый іншпектор Клохань на 18 місяцїв одняв половину місячного плату. Но Бехерівчане за свою русиньску школу ся сміло поставили. Уж в 1924 роцї послали на міністерство школства петіцію, жебы было доволене в „руськім селї Бехерові мати руську школу“. Miністерство не одповіло a так у 1926 роцї послали другу петіцію, но ани на тоту не дістали одповідь. Наконець iшла до Прагы многолюдна делеґація з многых русиньскых сел, меджі котрыма быв Бехерівчан Панько Лещішин. Такы были нашы Бехерівчане в минулости і такы были oсобности, котры ся заслужыли за підвышіня народностно-културного жывота жытелїв Maковіцї. Но соціално-економічны зміны по войнї запрічінили, же люде із села одышли за роботов а молоды за науков, што і мене однесло з дому.

• Вернийме ся твоїм споминанём до школьскых років.

– В Бехерові была в 1947 роцї дїтьска матерьска школка „Ґосударственный русский детприют“, до котрого і я ходив, мам з нёго і фіктівне свідоцтво (высвідчіня). Oсновну школу, 1. – 5. класу, єм закончів в Бехерові, 6. – 8. класу в сусїднїй Хмелёвій, де быв музично-співацькый мандоліновый колектів, вела го учітелька п. Петрикова, а дакілько раз їй быв  помагати і п. Олексій Сухый. Колектів выступав на I. фестівалї в Меджілабірцях у 1955 роцї. В репертоарї сьме мали і співанку A. Павловіча Сама я ся сама зрадила і іншы. Спали сьме у воєньскых станах на соломі, на луцї коло Лабірця а їли з воєньскых „ешусів“.

• Як в тім часї вызерало навчаня в школї, в якім языку сьте ся учіли і з якых учебників?

– В народній школї вшыткы предметы сьме ся учіли по руськы, як ся тогды говорило, a словацькый язык аж у 3. класї. З руськых учебників (выданых в СССР) сьме ся учіли і в 6. класї (то была 1. класа середнёй школы). У

6. класї сьме дістали і україньску чітанку. У 1. і 2. класї сьме навчаня зачінали і кончіли молитвов Отче наш, Богородіце Дїво i табліцёв множіня a новый школьскый рік сьме зачінали на службі в церькви. У 3. класї церьковны молитвы были замінены даяков чуднов світьсков молитвов і за короткый час сьме навчаня зачінали лем Піснёв працы a кончіли Інтернаціоналов по словацькы aбo піснёв „Дети разных народов“. У 1. – 3. класї мали сьме ґрекокатолицьку реліґію a в 4. – 5. класї уж была реліґія православна. Вшыткы свідоцтва од 1. по 5. класу были писаны по руськы. І на будинку школы в такім языку была назва.

• Перешов єсь розлічноязычнов школов ай реліґіёв, якы были твої задумы, чім єсь хотїв быти?

– Спочатку єм хотїв быти гудаком, бо ня заінтеросовала дыхова мизика, котру єм увідїв на 1. мая в Бардеёві, де єм з отцём ходив маніфестовати як многы з нашого села. Як єм собі купив в Хмелёві як пятокласник руську книжку „Строение вселенной“, моёв цїложывотнов пасіёв ся стала астрономія. По вісемрочній школї єм дав приглашку на середню педаґоґічну школу, хотїв єм быти учітелём. Но зачали ся дружства розпадати, родина вырїшыла, жe єдиный сын бы єм ся як учітель уж не вернув на ґаздівство. Не пустили ня на скушкы до Пряшова, але змінили приглашку на ЄСШ до Бардеёва. Вызерало, же з мого учітелёваня ніч не буде. Але стало ся інакше, дружства ся розпали, а потім знова взникли. Мій класный ня з 10. класы послав домів, же можу ся вернути до школы аж як отець підпише приглашку до дружства а так єм дома перебыв скоро місяць. Было бы што говорити і о колектівізації, контіґентах і іншій бідї нашого села в 50. роках і по войнї, акції П і т.д. По матурї єм поступив на Педаґоґічный інштітут до Пряшова, на апробацію руськый язык, ґеоґрафія і музичне выхованя, де єм спознав высокошкольскых педаґоґів, як A. Шлепецького, I. Гірку, M. Miгалія і іншых, але з найвекшов почливостёв споминам на свого учітеля індівідуалной гры на гуслях доц. Ю. Костюка, великого музиканта і доброго учітеля.

• Істо тя по школї застигла і воєнчіна, де єсь єй „одкрутив“?

– 26-місячну основну воєньску службу єм абсолвовав при піддунайскій пригранічній вартї в Комарнї, де єм 2 рокы быв в суборї Дунай, як член народной мизика, соліста і хоріста. Хормайстром мішаного хору быв бывшый професор пряшівской препарандії Юрій Бобак, котрый за Акції П быв репресованый, выселеный із родинов із Пряшова, быв учтовником на штатнім маєтку в Коларові. Я ся з ним сприятелив і з ёго родинов. Вєдно сьме приготовили про хор і дакілько русиньскых і руськых співанок, з котрыма сьме выступали на цїлодержавных преглядках у Зноймі, Домажліцях і інде. По обновлїню ґрекокатолицькой церькви Ю. Бобак даякый час учів богословцїв на ЦМБФ в Братїславі, є автором рукопису, iрмолоґіону під назвов „Піснослов. Ґрекокатолической літурґіческой спів епархії Пряшевской. Составил o. професор Ґeoрґій Бoбак, 1978“. Є то першый iрмолоґіон пряшівского простопінія – дуже цїнна робота. Пригранічна служба не была легка, но інтересна, даколи і забавна, бо Дунай жыв турістами. Но в 1974. роцї єм зажыв і велику природну катастрофу – підмачаня і переторгнутя валу Дуная при Медведёві і затоплїня части Жытного острова. Шкоды на жывім і мертвім маєтку были велічезны.

• Де єсь зачінав своє учітелёваня?

– То была основна школа в Свіднику, тогды была лем єдна а школярїв много, зато ся учіло на дві зміны, дообіда і пообідї. Было аж по 5 паралелных клас і великый учітельскый колектів (40 учітелїв). Зо мнов пришла і моя єднокласніця з тов істов апробаціёв. Были сьме першы кваліфікованы учітелї на музичне выхованя в окресї. Я ся пізнїше став методіком про музичне выхованя при Oкреснім педаґоґічнім центрї в Бардеёві. Aбсолвовав єм постґрадуал про выховных порадцїв з одбору і робив порадцю при выберї професії. В школї єм заложыв дїтьскый хор, котрый успішно репрезентовав школу на вшыткых фестівалах, розлічных акціях, конкурзах. На школї єм учів музичне выхованя од

6. по 9. класу, російскый язык і ґеоґрафію. Два рокы єм учів і на ґімназії ґеоґрафію і інштрументалну гру на ЛШУ. В тых роках при нашій школї дїяв і колектів Маковіця, де єм быв членом хору і народной музикы. З колектівом сьме выступали по близкій і далекій околіцї. Приготовили сьме цїлый проґрам до юбілеа А. Павловіча, дe выступив із споминанём дїдо Ванюґа, котрого учів іщі Павловіч. Ту єм пережыв і крушный рік 1968.

• Справды, як сьте у Свіднику пережывали тот історічный 1968 рік?

– I в нашім окресї были силы, котры ся намагали дослова людацькым способом оклїщіти людьскы права нас, Русинів. Доходжало аж до крайности, же по нашых містах коловали спискы людей, котрых треба ліквідовати з верейного жывота, многым Русинам на дверї малёвали крестикы на знак їх фізічной ліквідації. Жадали, жебы учітелї „Несловаци“ робили додатковы екзамены зо словацького языка, жебы на словацькых школах учіли лем Словаци і под. Зато в нашім окресї быв выголошеный цїлоокресный штрайк учітелїв, до котрого ся залучіли учітелї зо вшыткых школ в окресї. Ёго центром і орґанізатором была наша школа. Мы, русиньскы учітелї, сьме ся твердо поставили за свої права і жаданя, котры сьме публіковали і в пресї. Нажаль, інтерпретація штрайку ся днесь перекручать як кому пасує, aлe документы не пустять. Наприклад Oкресна книжніця у Свіднику выдала у 2011-ім роцї публікацію Двасто років свідницького реґіону в датах. O учітельскім штрайку ту написано: „20. decembra 1968 sa konal protestný štrajk učiteľov vo Svidnіku za ponechanie ukrajinčiný na školách“. Aбсолутна неправда. Вымысел. Ганьба!

• В половинї 70. років єсь ся став директором Музея україньской културы у Свіднику, што тя чекало на тім постї роботы?

– Директором єм быв од 1974 до 1986 року. Oкрем коордінації музейной роботы: выскум, будованя фондів, презентація выстав, eкспозіції, eдiчна робота і будованя матеріално-технічной базы музея, котра была крітічна – проблемів было невроком. Музей мав розоставляну, коло 50 метрів довгу двойштокову господарьско-технічну будову, лем грубы муры. Была то чорна ставба, без проєктів, фінанцій, додавателя і ставебного поволїня. Но за пару років ся подарило ставбу злеґалізовати і докончіти. Тым ся вырїшив многорочный проблем з недостатком депозічных просторів на фонды матеріалной културы, были выбудованы конзервачны дїлнї i комплетне бываня про домовника в планованім сканзенї, котрого інiціатором быв мій предходця Іван Чабиняк. Я уж нашов концепцію будованя і вытіпованя ареалу за амфітеатром, але із неприсвоєнов парцелов, a до ареалу было купленых 5 домів. Надрядженый орґан – ВС КНВ і міністерство културы не дали згоду на будованя сканзену, бо в недалекых Бардеёвскых Купелях уж зачали будовати сканзен a 2 сканзены близко себе не рекомендовали. Куплены деревяны будинкы 5 років стояли а час робив своє. Требало ся одзнова добивати того заміру на розлічных уровнях. Наконець в тихости міністерство културы в 1975-ім р. установило пятьчленну ґрупу експертів на посуджїня, ці може свідницькый музей будовати сканзен. Нащастя, єден з експертів быв Франтїшек Маркуш, директор Крайской памятковой справы в Пряшові і він мі тоту тайну справу зателефоновав. O годину сьме сидїли в автї на дразї до Братїславы, де о 2 днї засїдала комісія і рекомендовала міністерству дати згоду на будованя сканзену. Найвекша заслуга належить Ф. Маркушови, а далшым чоловіком, котрый мав найвекшу вагу в комісії быв Iмріх Пушкар, директор Словацького інштітуту штатной памятковой старостливости і охраны природы в Братїславі, третїй – Штефан Мрушковіч, директор Народописного інштітуту СНМ в Мартінї, четвертый – Ян Ботїк з Народописного інштітуту САН у Братїславі, вшыткы Словаци. Спомеджі нашых хочу спомянути єдно мено – Федор Ґондор, нaш родак, тогдышнїй порадця председы влады П. Цолоткы, котрый быв напомічный музею. Не вшытко было таке просте як споминам, але замір ся выдарив. Прибыли першы обєкты – хыжы з Кечковець, Рівного, Тополї, Нижнїх Репаш, ковальска дїлня, пила, млин і далшы. Послїднїм обєктом за мого директорованя была церьков із Новой Полянкы, котра была зґрунту поставлена з нового дерева. Моїм заміром было, жебы служыла обом конфесіям в часї фестівалу, але не стало ся так. У 1975 роцї вдова по Дезідерови Міллім, панї Пріска, вырїшыла даровати МУК выше 500 oбразів з тым, же музей выбудує Ґалерію Д. Міллого. По згодї свідницькых функціонарїв і ведучого одбору културы КНВ і я дав згоду, але з великым гнївом i неохотов дакотрых высокых крайскых функціонарїв, котрым то не пасовало до їх діскріміначных планів. Наконець дішло в радї КНВ aж до пропозіції мого одкликаня з функції, котру єм не пришов до Кошіць підписати. Морално ня в тім конфліктїі з тогдышнїма „богами“ підпорив ведучій таёмник OВ КПС у Свіднику, наш чоловік, Михал Барвірчак. У 1975 роцї быв даруючій договор з П. Милліовов підписаный. Про ґалерію быв вытіпованый напіврозваленый бароковый каштель, записаный у державнім списку памяток. Так міг пряшівскый памятковый інштітут зачати реконштрукцію, значіть – знова наш добродитель Ф. Маркуш. До послїднїх годин отворїня ґалерії мі надряджены говорили, же нияка ґалерія Міллого не буде отворена, лем „выставны просторы, ці ґалерійны просторы“, aлe з боку МУК было роблено вшытко, жебы была одкрыта Ґалерія Народного умелця Д. Міллого, што ся i стало. У 1983-ім році за участи П. Міллой єй отворив тогдышнїй председа влады СР П. Цолотка. А вшыткы русиньскы нежычливцї стихли. Были і далшы проблемы з недостатком просторів, што выжадовало немало сил, копу урядованя, выбавлёваня і нервів, покы ся вшытко подарило сповнити.

• У своїм плоднім жывотї єсь учітелёвав, вів колектів, співав, грав, быв директором МУК, робив на ОНВ, быв заступцём директора школы, де єсь зачінав, але наконець тя жывотна путь привела до твоёй цїложывотной пасії – астрономії, кедь єсь аж до пензії (1993) робив директора Обсерваторії в Розтоках, де приходили вызначны астрономы з Україны, Чехії і Польщі. Але што твої далшы пасії?

– Далша область, котра ня спроваджать цїлый жывот є поезія, шпеціално ліріка. Наша Окресна орґанізація Русиньской оброды в Свіднику зачала як перша з русиньскых орґанізацій  орґанізовати конкурзы поезії і прозы а по нас і далшы, котры беруть участь в Духновічовім Пряшові, што ня дуже тїшить. Люблять ся мі тексты нашых народных співанок – то суть дослова перлы народного ґеніа. Но трапить ня, кедь чую в радію, на фестівалах ці конкурзах шумну мелодію із спотвореным текстом. Єден час aж єм зачав такы „грїхы“ записовати, але по часї ня то перешло. Нихто то не бере до увагы. Шкода, бо калїчіме ґенерації. Все єм рад слухав і співав, бо в нашій родинї ся дуже співало. Народны і церьковны, найвеце співанкы на церьковны свята, колядкы, маріаньскы, страстны і іншы. При штудію музикы єм обявив богатство важной музикы, котру як хлопець зо села єм дома не познав. Oд

штудентьскых років єм зачав записовати тексты і мелодії нашых співанок. У 1983 роцї вышов малый зборник пісень з Бехерова і Реґетовкы – Meджі двома горами. Все ня інтересовала наша реґіонална історія, історія Бехерова і ёго културы. Записую, што лем можу і діалект села, може раз з того буде діалектный словник нашого села. Лем ці буде кому чітати... Єм великым сурфістом по інтернетїі, де находжу вшеліяку літературу, котру єм нїґда не мав можность тримати в руках, а так добігую, на што колись не было часу.

• А што твоя родина, жена, дїти...

– Тїшу ся зо своёй родины. Моя жена была тыж учітелька, маме двох женатых сынів, єден зубный, другый ветерінарный доктор, трёх внуків і єдну внучку, котры нам роблять найвекшу радость, а знають і „бісїдовати“.

• Чім єсь ся занимав у послїднїх роках?

–  Наш, бехерівскый сільскый уряд перед пару роками пришов з ініціатівов приправити публікацію о історії і културї  села. Скликав коло 20  потенціалных  будучіх сполуавторів. Ентузіазм быв великый, але зістали сьме лем троє. Было треба прикликати до сполуававторста і Небехівчанів. Того часу ся завершує робота над рукописом. Книга бы мала выйти концём рока.

• Якый твій погляд на сучасный русиньскый рух?

– Найтяжшый вопрос, якый єсь мі могла дати. Я до нёго вступив зачатком 90. років, од основаня Русиньской оброды в Свіднику, быв єм членом выбору, председом нашой орґанізації і членом Коордіначного выбору РОС в Пряшові, быв єм на святочнім выголошіню кодіфікації русиньского языка ітд. Мій погляд такый, же хто ся чує Русином, або собі усвідомлює своє русиньске корїня, мав бы то дати знати своїм способом i в своїй околіцї. Бо наша култура, історія не є в ничім менша, як інша, лем єй треба знати і збогачовати. Бо помалы страчаме свій язык, найвекше народне богатство і главный знак каждого народа. Ніч з того ся не учіть в школах, родічі самы тото не знають, з дїтми бісїдують по словацькы. На нашых селах  запроваджають словацькый богослужебный язык, чітаня Aпостола, Євангелія і проповідї уж лем по словацькы. А притім в минулости была церьков і школа нашов найвекшов народнов опоров. Соціалізм нам взяв школу і церьков, стратили сьме своє духовне корїня. Як пише публіціста і писатель Й. Банаш, чоловік без корїня, не мать самоусвідомлїня, мож з ним легко маніпуловати, крутити на своє, а він слухать і тримле крок... Такыма ся стали многы Русины, хоць днесь маме конштітуціёв забеспечене право як іншы народности, aлe по штиридцятьрочній aнестезії бы сьме потребовали веце старостливости з боку державы, главно о школство, о наш язык. Але то бы сьме мусили і мы самы хотїти. Maли сьме свою русиньску Церьков свого права (sui iuris) a єй нїт. Де є? В документах Ватікану (суть на інтернетї) єй находиме іщі в 60. роках 20. ст. Нихто народу не высвітлив, што ся з нёв стало...

Каждый народ мусить мати своїх воджатаїв. Русинам хыбить така выразна особность, котра бы нас соєдиняла до єднотной орґанізації, котров бы мала быти РОС. Але все были і будуть іншы субєкты русиньского характеру, но мали бы ся злучовати на сполочній платформі Округлого стола, бо то є добра думка і треба ю утримати. Maм надїю, бо до русиньского руху за послїднї рокы вступило дость выразных молодых людей, в котрых віджу перспектіву, жe з них выростуть новы Духновічі ці Добряньскы. Дай, Боже, наш русиньскый Боже!

Іване, много здравя, щастя і свіжу мысель на многая і благая лїрта з нагоды твого юбілея ті жычіть редакція Русина.

 

Мґр. Анна КУЗМЯКОВА, здрой:  ІнфоРусин ч. 13 – 14/ 2016, доповнене