30. 11. 2018: Спомин на знамого науковця-фолклорісту ПгДр. Михайла ГИРЯКА, к. н. (27. 11. 1933 – 20. 3. 2007)
ПгДр. Михайло Гиряк, к. н., ся народив у селї Пыхнї, окр. Снина, у многочленній родинї.
Основну школу выходив в роднім селї. В 1952 роцї скінчів Штатну руську ґімназію в Гуменнім. По матурї 20. юна 1952 робив як книговник і учітель руського языка на учіліщу штатных робочіх залог при заводї Вігорлат в Снинї. Попри роботї екстерно штудовав на Педаґоґічній факултї Словацькой універзіты в Пряшові. У 1953 роцї зачав штудовати україньскый язык і літературу на філолоґічній факултї Высокой педаґоґічной школы в Пряшові, яку скінчів у 1957 роцї. Як штудент праксовав у пряшівскій українській редакції Дружно вперед. По піврічній воєньскій службі в Прахатїцях в Чехах вернув ся до редакції, де за два рокы написав коло 200 часописных статей. Дакотры з ёго матеріалів мали фолклорный характер. Заслугов Івана Мациньского, М. Гиряк наступив до україньской редакції Словацького выдавательства у Пряшові, де в тім часї робив і вызнамный русиньскый писатель Михайло Шмайда. Стады одходить М. Гиряк на Філозофічну факулту універзіты П. Й. Шафаріка в Пряшові на катедру україньского языка і літературы. Як одборный асістент став ся інтерным ашпірантом Філозофічной факулты Універзіты Коменьского в Братїславі, де му із фолклорістікы быв школителём професор, Др. Андрей Меліхерчік, к. н. По обгаёбі кандідатьской дізертації (1965) цїлый свій творчій потенціал присвятив збераню і опису русиньского фолклору выходной Словакії.
Як мож характерізовати ёго місто у выскумі русиньского фолклору? Такый вопрос сьме му дали іщі за ёго жывота, кедь славив свою сімдесятку. Одповідь є інтереснов і про днешнёго чітателя.
– Тяжко говорити о моїй ролї в русиньскім фолклорї на Словакії, – повів нам у 2003 роцї почас ослав своїх сімдесятых народенин. – О тім можуть говорити іншы люде в близкій ці далекій будучности. В роботї каждого выскумника, як в роботї каждого чоловіка, найдуть ся і плусы, і мінусы. Залежить од того, чого буде веце. Важным є сумлїня чоловіка. Лем він може знати, ці за свій жывот выдав із себе вшытко, што выдати мав, ці пожертвовав ся служіню народови, з якого вышов, у повній, половічній або лем в якійсь незначній мірї. Нескромно повіджено – на мій осуд выпало про Русинів на полю выскуму їх фолклору зробити якнайвеце. Ці то буде звучати так або сяк, але видить ся мі, же в такых условіях, котры познаме із 60-ых і 80-ых років минулого стороча, кедь квазіінтернаціоналізм дусив або задусив каждый прояв добрї думаного націоналізму, мнов не было зробленого мало. Русины Пряшівщіны, главно їх творча інтеліґенція (В. Латта, Ю. Ґеровскый, В. Зозуляк, І. Мациньскый, М. Дубай, Ш. Гапак, А. Фариніч і ін.) свого часу снажили ся в якнайшыршых масштабах проштудовати народну културу Русинів Словакії. То была друга половина 40-ых і 50-ых років 20. стороча. У 60-ых роках прихыленцї народной културы Русинів Словакії (напр., І. Мациньскый) снажили ся приближыти Русинів світовій културї через якнайшыршый їх выскум. Практіка указала, же колектівным способом такый выскум не мож робити. Ту ся вказав перспектівным „соловый“ выскум фолклору. Індівідуалный выскум языка прияв В. Латта (а мав успіх). Таку методу прияв і я при выскумі народных приповідок Русинів Словакії (тогды їх называли Українцями – М. М). Така метода была єднов з важных аспеків на досягнутя цїля – выдати 7. томів русиньскых народных приповідок Словакії. Теперь мож з гордостёв повісти, же нелегкый цїль быв нелем досягнутый, але посилненый і далшыма роботами, звязаныма з ним. Русины із своїма приповідками ся зарядили до ряду европскых народів, приповідкарьска традіція якых была выскумана уж в 20. сторочу. Сповнїня того цїля мож поважовати може моїм найвекшым успіхом. А то не зато, же то зробив я, але зато, же уж в дуже перетехнізованім світї не загынула русиньска народна приповідка а з нёв і русиньскы приповідкарї. У выданых приповідках жыють нашы приповідкарї – Русины выходной Словакії. Русины люблять нелем приповідкы, але і співанкы, і шырокый родинный обряд. На тім полю я робив, як іншы нашы фолклорісты: Ю. Костюк, Ю. Цімбора, А. Дулеба, М. Шмайда і ін.
Днесь знаєме, же в особі фолклорісты Михайла Гиряка Русины мають великого кодователя русиньского фолклору, ёго поетікы. Дякуючі ёму, узрїли світло світа „Українські народні казки Східної Словаччини“ (тт. 1 – 7, Пряшів, 1965 – 1979). На адресу україньской назвы своїх приповідок він ся нам высловив свого часу так:
– Няй така назва русиньского чітателя не засмучує. Вшыткы знаме, же в 50. – 80-ых роках минулого стороча Русины Словакії з боку штату не мали іншой можности, лем ся презентовати Українцями. Од того ся одводила вшытка їх снага, хоць мушу повісти, же ани дакотры совєтьскы люде не желали собі українство за граніцями Україны. Квазіінтернаціоналізм затискав нелем україньске, але і словацьке, русиньске, чеське і под. А такы квазіінтернаціоналісты были і меджі нашыма Русинами. Як совєтьскы, так і нашы квазіінтернаціоналісты перманентно выголошовали: „Українські землі возз’єднані“. Така формула не доволёвала за граніцями Україны пестовати українство, а цалком уж нїт – русинство. Порозумиме то лїпше, кедь собі припомянеме выпродукованый дакотрыма пряшівскыма ученыма такзваный „політічный русинізм“. Але нащастя, на Словакії ся політічна сітуація змінила і русиньскый фолклор ся справно дефінує як русиньскый. Він такый быв все і в моїм розуміню.
Михайло Гиряк заповнив русиньску бібліотеку зборником Співанкы Анны Мацібобовой, (Пряшів, 1993), зборником Анны Галґашовой Стружницькыма пішниками (Пряшів, 1993), якый він зложыв і приправив до выданя, дале 1. томом Бібліоґрафії народных співанок і народной поезії Русинів выходного Словеньска (Пряшів, 1994), (посмертно му вышов другый том бібліоґрафії за підпоры ёго сына Славоміра Гиряка), складав і приправлёвав першый Русиньскый народный календарь у сполуавторстві (Пряшів, 1995), быв автором учебників про русиньскы школы. Вшытко то были выданя Русиньской оброды, Русина і Народных новинок.
За помочі сына і Карпаторусиньского научного центра в США у 2015 роцї вышла му по смерти русиньско-анґліцька книжка приповідок під назвов В сімдесятій семій країнї – Карпаторусиньскы приповідкы / In the Seventy-Seventh Kigdom – Carpatho-Rusyn Folktales.
Спомянули сьме лем даяку часть научно-выскумных робот Др. Михайла Гиряка, к. н.. У творчій шуфладцї того продуктівного за жывота чоловіка зістали десяткы робот, якы бы сі заслужыли выданя (занимать ся тов думков ёго сын Славомір, якый планує сприступнити капіталну роботу свого нянька шырокій чітательскій громадї). Ці то вже далшы томы споминаной бібліоґрафії народных співанок, народной поезії Русинів выходной Словакії, ґенеалоґію русиньского народопису на Словакії, словник русиньскых сел выходной Словакії (краёзнавчо-народописна ретроспектіва), сентенції (афорізмы), а тыж велику ёго любов – приповідкы. Як знаме, він написав два томы приповідок: З краю прадїдного, Русиньскы ластівочкы.
Не претендуєме вычерьпано написати о єдній з найвызначнїшых особностей русиньского фолклору, якым, безспорно, быв Михайло Гиряк. По прочітаню ёго творів, глано приповідок, якы творять ґро ёго творбы, видиме, же він цїлым своїм сердцём любив свій народ, ёго традіції, языкову културу, а про нёго зробив много. Як фолклоріста-выскумник обышов скоро вшыткы русиньскы села, де, надвязуючі на Володимира Гнатюка, записав велике множество фолклорного матеріалу (треба повісти, же в русинстві го не є рясно), є своёй файты єдиным автором, якый доказав вложыти до книжок таке множество русиньской народной културы. Приповідкы – то нелем автентічны записы од конкретных людей, в конкретных русиньскых селах, але находиме ай ремаркы автора, де суть описаны приповідкарї, їх характер, быт, способ комунікації і под. З днешнёй і будучой точкы назераня, народописны творы М. Гиряка мають величезный познаваючій і културно-выховный вызнам як про старшу, так і про наймолодшу ґенерацію Русинів.
В послїднїх роках свого жывота, окрем пережываня за русиньску културу, етноґрафію, фолклор і екзістенцію русинства як такого, М. Гиряк актівно підпоровав взник репрезентатівной інштітуції русиньского языка і културы, пару років учів ай русиньскый фолклор на Пряшівскій універзітї – Інштітутї народностных штудій і чуджіх языків. Аж в р. 2008 роцї быв отвореный на Пряшівскій універтзітї самостатный Інштітут русиньского языка і културы, чого ся уж автор не дожыв. Ёго спомины в тяжкых хвілях были обернуты до свого родного села Пыхнї, скады го ёго добра мати выпроваджовала до світа. І хоць цїлый свій плодный жывот пережыв у Пряшові із своёв родинов, ёго желанём было одпочівати по смерти у своїх родных Пыхнях. Так ся і стало. Михайло Гиряк умер в Пряшові 20. марца 2007 року, а быв похованый в Пыхнях 23. марца.
ПгДр. Марія МАЛЬЦОВСКА
