3. 8. 2018: Зо жывота Юрка Харитуна – нашого юбіланта, 70 – тника

Записала - Люба Кралёва

 

Дня 28-го юна 2018 єм ся конечнї выбрала на навщіву пана Юрка Харитуна, з котрым єм зачала веце сполупрацовати при выдаваню дїтьского часопису Колысочка. Дізнала єм ся, же і він ся народив в знаменю Рака як і я, но главнї, же того року дня 17-го юла ся дожыв сїмдесятых народенин.

 

Де і коли сьте ся народили?

Народив єм ся 17-го юла 1948-го року в Стружници, днесь в окресї Снина, в селї, котре про гать Старина днесь уже не їснує.

 

Повіджте, з якой родины походите?

Я быв дома сам, не мав єм сороденцїв, і зато сьме із моёв женов Евов ку собі до нашой новой хыжы в Кежмарку взяли моїх найближшых, нянька, матїрь і бабку – в 1980-ім роцї, жебы жыли з нами довєдна.

Мій нянько ся писав Юрко (мене назвали по нїм), мати была Анна, роджена Вранова. Їй нянько быв Чех Врана, котрый быв в Стружници гайником, но кідь моя мама мала єден рїк і вуйко Франё, ій старшый брат, два рокы, мій дїдо з маминого боку одышов до Арґентіны – і нїґда го веце нихто із нас не відїв, може лем вуйко Франё в Арґентінї. Наконець мав вмерти в 1990-ім роцї.

З нянькового боку ся мій дїдо кликав Андрій Харитун із Стружніцї. Быв на руськім фронтї. Носив три кожухы: в яри – малый, в осени – довгый а в зимі ші довшый. В часї Другой світовой войны жыли люде в лїсї - над Стружніцёв в землянках-. Спали там на деревяных лавках, з дому там принесли перины і заголовкы про дїти. Худобу тыж взяли зо собов. В осени ся дїдо Андрій вернув назад до валалу. На вершку го ранив череп із кулї. Куля ся му зарыла до шыї. І там на вершку, на полю вмер. Перешов руськым фронтом а вмер у войнї над своїм рідным селом в 1944-ім роцї.

Баба, нянькова мати, ся писала Юлія Харитунова, за слободна Хабалёва, походила із Великой Поляны, днесь тыж зліквідованого села в стариньскій долинї.

Біда в Стружници через войну была барз велика. Як дїдо вмер, патрило ся го достойно поховати. Люде му зробили деревяну труну, но отець духовный го не хотїв поховати, бо баба не мала пінязї на погрїб. Наконець му гріб выкопали руськы вояци коло стружніцькой церкви і там го поховали. Мій стрыко Андрій Харитун, хотїв зробити на цінтарю коло церкви – облук з брылы (з каміня), но кедь отець духовный повів, же отця не поховать, та брылу не докінчів.

„Суть люде і люде,

 суть люде як псы,

 суть псы як люде,

 суть люде як псы.“

Наперед до Кежмарку за нами із женов і дїтми пришла моя баба Юлія Вранова, люде ю кликали Улька Худаня – бо не мала мужа і свої дві дїти выховала сама. В Кежмарку ся нам старала о нашы дїти, співала їм, вышывала...

Од моёй бабы Улї пришов записовати стружніцькы співанкы – Андрій Каршко із КСУТ-у в Пряшові, і Михайло Гиряк, котрый походив із Пыхонь, но ку нам ходив як научный сполупрацовник Філозофічной факулты УПЙШ, Катедры україньского языка.

Аж за бабов пришли ку нам до Кежмарку мої родічі – із Стружніцї пришли на єднім накладнім автї. Не могли собі в Кежмарку звыкнути...но довєдна нам было добрї.

Мої дїти – найстарша дївка – Моніка є економка, другый сын Растїслав і третїй Властїслав. Моніка жыє в Любіцї, Растїслав в Анґліцьку, a Властїміл в Гунцївцях коло Кежмарку.

 

Де сьте ходили до школы?

До основной школы єм ходив в Стружници на першый ступень, выходив єм там пять рочників і потім  єм продовжовав своє навчаня на основній школї в недалекім векшім валалї – Старинї – рочникы – 6 - 9. В стружніцькій школї быв барз добрый учітель Андрій Микуляк, котрый дїти учів по україньксы – писати і чітати, но все з нима бісїдовав по русиньскы. Быв то барз добрый чоловік і добрый учітель. Быв ерудованый – і „вздєланый“ – научів ня ходити до школьской книжніцї чітати і я так од свого школьского дїтьства велё чїтав – україньскы і словацькы книжкы.

Од пятой класы єм зачав ходити на гуслї до Снины на Народну школу уміня, по словаьцкы – ĽŠU (Ľudovú školu umenia). Учів ня там грати на гуслї пан учітель Володимир Громяк, познавати гудобну теорію ня научів пан учітель Юрко Сенько із Звалы – обидвоми были барз добры учітелї.

На середню школу єм ходив в роках 1963 – 1966 на SVŠ – Strednú všeobecno vzdelávaciu školu – на Середню общу навчалну школу, де практіковав в тім часї будучій учітель Дробняк, якого я чітав віршы і зачав єм там сам писати – як 15-річный.

Першый  мій вірш памнятам дотеперь:

Ты менї дала сердце,

выпий з нёго любов.

Я спянїв з такой насолоды

і вложив тебе до своїх рядків.

В роках 1966 – 1970 єм абсолвова Педаґоґічну факулту в Пряшові на Універзітї Павла Йозефа Шафаріка, шпеціалізацію – музична выхова і україньскый язык.

На высокій школї єм ся спознав із своёв будучов женов, Евов, котра походить із Кежмарку і зато сьме обидвоё такой по скінчіню высокой школы зачали учіти на основній школі у Лендаку в кежмарскім окресї. Я єм на тій школі учів цїлый свій професіоналный жывот - руськый язык (україньскый язык Ґоралів не мож было учіти) і музичну выхову і потім нескорї – єм учів на першім ступнї ОШ, рочникы – 2 - 4. Моя жена там учіла математіку і фізіку.

На лендацькій школї єм основав співацько – танцовальну ґрупу – Кіцора – і здобывав єм із моїма дїточками много цїн – напр. 32 діпломів, з котрых найцїннїйшым быв діплом за друге місто в Братїславі – на цїлословацькім колї – Мелодії приятельства. Оцїнили наше выступлїня – пан Янко Благо i оперна співачка - Марія Кішонёва – Губова.

На ОШ в Лендаку єм учів 40 років – од скінчіня педаґоґічной факулты аж до одходу до пензії.

 

І чом сьте зачали бывати у Кежмарку?

Вернули сьме ся до родного краю моёй жены,  де сьме собі в 1980-ім роцї поставили нашу велику родинну хыжу. Од своёй жены Евы єм ся дізнав, же їй дїдо є Лемко – од Львова, бісїдовав по лемківскы. Як ся дістав до Кежмарку? В другій світовій войнї боёвав в Словакії і зістав у Кежмаркку, де за ним пришла і ёго сестра, тета моёй жены.

Моїй женї Еві, хоць походить із Кежмарку, ся барз любило у Стружници. Ходили сьме там довєдна на грибы, малины, яфоры – на звалькый хотарь, лїсны ягоды, чорніцї  і броцкынї – на стружніцькім діалектї то суть великы і округлы ягоды – кедь єм одорвав з броцкынї – зелену шапочку, та праскли, може зато їх на Підкарпатю звали трускавкы.

В Кежмарку сьме вырїшыли зістали і зато, же уже од сїмдесятых років ся у нас бісїдовало о выстягованю про стариньску преграду на Циросї. 

 

Хто Вас назвав русиньскым бардом і чом?

Мене назвав русиньскым бардом Миколай Ксеняк зато, же я маю опублікованых понад 1000 стишків. Дотеперь єм написав 13 книжок.

Першу мою книжку – Ой, краю мій рідный... выдав ї ЦК КСУТ (Централный комітет  Крайского Союзу україньскых трудяшіхся) – в Пряшові – в 1987 роцї..

Моя діпломова робота, котру я єм спочатку не міг обгаїти на Катедрї україньского языка і поміг мі Миколай Мушинка, бо в моїй діпломовій роботї, з котрой єм выдав книжку, суть вшыткы переселеньскы співанкы – од Русинів в Канадї. Я быв в Канадї і записав єм їх там.

В Празї в Дейвіцах жыла сестра мого дїда, корта взяла по войнї до Прагы ід собі на вакації мою матірь і вуйка Франя і вни там наконець зістали, покы не скінчіли учнёвку. Моя мама ся выучіла за кадернічку і вуйко Франё за ємного механіка на пишучі строї. З Прагы ся вернули до Стружніцї і потім в Стружници мама крутила женам волїся і робила їм тырвалу на папирикы. По приходї із Прагы, в 1949-ім роцї, утїк вуйко Франё до Голандьска, Белґії а потім до Канады. З Канады одышов до Арґентіны, де подля вшыткого нашов свого нянька, може му і руку подав, но не забив го. Бісїдовало ся, же мій дїдо в Арґентінї мав другу жену і троє дїтей.

Жывот мого вуйка  Франя быв погнутый. Боёвав у Другій світовій войнї і на Крымі в 1944-ім роцї быв раненый. Кідь ся раненый вернув домів, наперед го дома не спознали. Моя мама, ёго сестра, з моёв бабов, ёго матїрёв, як раз втоды грабали сїно на полю. І баба повідать матери: „Заперай дверї на хыжи, бо, позерай, ходять жобраци. Відїли мого бідного раненого вуйка і думали собі, же то є жобрак (Юрко Харитун плакав, кедь мі тото бісїдовав, позн. Любы Кралёвой). А ёго мати, моя баба, лїпше попозерать, тай заламле руками: „Тадь то мій сын Франё“ – в уніформці з цаністров на плечох. Звітали ся і вышли до хыжи.

 

Написали сьте 13 книжок, зрекапітулуйте нам цїлу Вашу творчость.

В роцї 1990 в Фразеолоґічнім словнику, котрый выдало Словацьке педаґоґічне накладательство, україньске оддїлїня в Пряшові, єм публіковав стружніцькы фразеолоґізмы. На странї 15 суть фразеолоґізмы із Стружніцї, котры єм зберав в роках 1982 – 1987. В данім словнику є із Стружніцї веце як 1000 фразеолоґізмів. В історії тогдышнёй україньской фразеолоґії векшу кількість фразеолоґізмів із єдного села подав лем Іван Франко у „Галицько – руськых народных приповідках“.

 

Першу книжку Ой, краю мій рідный, 1987, выдав КСУТ, Пряшів - з переселеньсков тематіков в устній народній творчости – із сел Звала, Стружніця, Смулник, Старина, Велика Поляна. В нїй єм записав народны співанкы з тых сел.

До нас до Стружніцї ходив ку своїй родинї Юрко Фечік – Цунaк. Він жыв в Канадї і ходив до Стружніцї ку родічім і за женов домів. І він співав переселеньскы співанкы – в корчмі або дома – главнї менї. Я го выслухав і записовав ёго переселеньскы співанкы. Домів посылав талярї з Канады, мав двох сынів, котры мали авто, моторку, на втогдішню добу были богачі, но їх нянько, котрый жыв в Венкуврї сам без родины, быв несчатный, осамоченый чоловік. Посылав много пінязей домів, но ёго сынове їх або перепили, або він сам їх дав на вкладну книжку під геслом Столипа, но тото гесло нескорї сам забыв, но потім сі на нёго спомнянув.

В книжцї є 178 співанок, переселеньскых балад.

Друга книжка ся называть Ластівочкы прилетїл, 1989, – выдало Slovenské pedagogické nakladateľstvo, оддїлїня україньской літературы в Пряшові.

Третю книжку Спий, дїтя, спий, 1990, выдало Slovenské pedagogické nakladateľstvo, оддїлїня україньской літературы в Пряшові – творчость про дїти – народный фолклор про дїти зозбераный із стариньской долины.

Тоты три книжкы суть написани по україньскы.

Черверту книжку Гуслї із явора, 1995, выдала Русиньска оброда Словеньска, авторка ілустрації – Анна Ґаёва, Пряшів. Од той книжкы єм зачав писати русиньску поєзію. Іде о лірічну поезію – першы мої жалї за преградов, своёв роднов долинов і зліквідованым рідным валалом.

Пята книжка - Мої жалї, 2010, выдав в Пряшові – Русин і Народны новинкы.

Шеста книжка - Мої сны, 2011, выдав Сполок русинськых писателїв в Пряшові.

Сема книжка - Мої незабудкы, 2013,  выдав Сполок русинськых писателїв в Пряшові.

Восьма книжка - Мої надїї, 2014, выдала Академія русиньской културы в Пряшові

Девята книжка – Школярику, здогадай, 2015, выдала Академія русиньской културы в Пряшові – про дїти гаданкы

Десята книжка – Факлї горять, 2016, выдала Академія русиньской културы в Пряшові

Єденадцята книжка – Дякую, мамко! 2017. выдало ОЗ Колысочка – Kolíska, Пряшів

Дванадцята книжка – Нашы співаночкы як дївчат віночкы, 2018, приправлює на выданя ОЗ Колысочка – Kolíska, Пряшів

Тринадцята книжка – Діаґноза фіґлї, 2018, приправлює на выданя Академія русиньской културы, Пряші

Теперь я пишу дві книжкы: Моя тринадцята і Чекам на лїто. І велё пишу про Колысайка в часописї Колысочка, котрый выдає ОЗ Колысочка – Kolíska. Хочу ся поклонити Колысайку тобі.

 

Якый є Ваш погляд на нашу русиньску біду, на поставлїня Русинів в Словакії і в Европі?

  1. Мусять быти русиньскы школы.
  2. Мусять быти учітелї, котры будуть учіти нашы дїточкы по русиньскы.
  3. Мусять быти отцове духовны, котры будуть літурґії або свої проповедї вести по русиньскы, не по словацькы.
  4. Мусять быти родічі, котры із своїми дїтми будуть бісїдовати по русиньскы – дома, мімо дому і будуть вести свої дїти ку гордости на свої корїня.

Кедь ся наповнять тоти мої штири „приказаня“, потім ту будеме і за 50 і веце років, не вымреме. Бо за послїднїх выше 70 років, то значіть од другой світовой войны, сьме помалы вымерали в Европі, в Словакії, в Польші, на Українї, в Мадярьску.

 

Де сьте ся чули найлїпше?

На Лемковинї, в Ґорліцях – я там чітав по селах мою поезію, котру Лемкове прияли барз добрї. Люде плакали, кедь слухали мої віршы о выстягованых русиньскых селах в стариньскій долинї в сниньскім окресї. Вшыткых Лемків в Польску  выстяговали в 1947-ім роцї ку нїмецькім граніцям або до Луцка на Українї і допустили ся так на них етноціду. На Лемковину ся вернув Федор Ґоч і отворив там музей лемківской културы в Зїдрановій. Там ся мі барз любило.

 

Де сьте ся іщі чули добрї?

Хтось ня приголосив на фестівал поезії – Ars poetica v 2013-ім роцї в Братїславі, де ся зышло 27 поетів із цїлого світа. Были там поеты із Швеції, Америкы, Італії і другых країн. Таліан выступав дость емотівно, но і я так выступив, емотівно. Фестівал ся одбывав 5 днїв. Русин там быв лем я – Юрко Харитун. Із Словакії окрем мене быв іщі Солотрук, тыж Руснак, выдаватель зборника. Быв то ХІ-ый рочник мeджінародного фестівалу поезії в днёх – 17-го аж 21-го октобра 2013. Мої вершы суть в зборнику з того фестівалу на странах – 133 – 143[1].

 

Што собі барз цїните з того, што Вам вхабили Вашы предкы?

Маю вышываный обрус, котрый вышывала моя бабка і котрый має днесь 99 років. Бабка нїґда не хосновала ножычкы при шытю, лем фурт зубами одторгла конець ниткы і до кінця свого жывота не носила окулярї.

 

На котрых учітелїв собі найрадше споминате?

Я учітелїв, котрых собі барз добрї памнятам, называм маяк, бо їх прозвиска ся, інтересно, у вшыткых, кінчать на – як. Были то панове учітелї: Андрій Микуляк – на основній школї першого ступня в Стружници, Володимир Громяк – учів ня грати на гуслях на ĽŠU в Снинї, Михайло Гиряк – великый збератель нашого народного словесного фолклору, од нёго єм ся учів, кедь єм сам зберав по нашых селах – малы словесны народны формы. І Александер Зозуляк мі барз поміг, бо мі выдав велё книг. Но і не мож забыти на мого камарата – Осифа Кудзея, хоць ёго призвіско не кінчіть на –як J.

 

Хочете нам повісти даякый свій непублікованый верш?

Хочу.

 

Долино моя

Долино моя,

благославенна долинонько,

позерам на тебе

із горы Бескід.

 

Ты тихо заспала

як дїтинонька мала.

Лем потічок Гаврань

шепоче, дзурчіть.

 

Купати ся в морю

не кортїло ня нїґда.

По горах татраньскых

я тыж не ходив.

 

Лем понад преграду,

де села стояли,

выйти я любив.

Долино моя.

 

Долино моя,

благославенна долинонько.

 

Такыма словами мушу

тя взывати,

Бо як хлїб святa ты

і як Божа мати.

 

 

А іщі єден віршик мам про чітателїв.

 

То  велика зрада

 

То  велика зрада

наша гать – преграда.

Як кебы на грудёх

я мав змію – гада.

 

Я хотїв там выйти

селом ся перейти.

Вірьте, не доволять

колячі друты.

 

А тыма дротами

море під селами.

Люде домів ходять

лем в думках з човнами.

 

Слово Любы Кралёвой на конець:

13 книжок написав Юрко Харитун за свого жывота, написав і велё статей до новинок і часописїв, за послїднї два рокы з ним інтензівно сполупрацую при выдаванї часопису Колысочка. Юрко Харитун ся став про Колысочку - часопис про русиньскы дїти – найпублікованїшым  автором. Публікує в нїм дїтьскы словны гры, гаданкы, рімованкы, вычітанкы, вісемнапрямникы, крижовкы, скороговоркы... і далшы дїтьскы словесны формы про розвиваня дїтьской фантазії і словесной творчости – в русиньскім языку, за што сьме му в редакції Колысочкы барз вдячны.

Закінчу наш розговор з нагоды дожытых 70 років Юрка Харитуна парафразов ёго властных слов: Фараоны, кралї беруть богатство з собов до гробів, но тоты можуть другы люде выкрасти. Нашы люде вмерають і беруть з собов до гробу нашы співаночкы, наш музичный і словесный фолклор. Юрко Харитун выставив помник нашым людём своёв творчостёв і тым, же векшыну свого професіоналного жывота посвятив збераню і захованю русиньского фолклору – в ёго музичній і словесній формі. Велика подяка му зато патрить од вшыткых Русинів, в менї котрых му жычу іщі велё здоровья і з тым споєной енерґії писати і творити дале про захованя того найцїннїшого, што наш народ вытворив за стовкы років своёй історії, і то народных співанок, гер, вычітанок, приповідок, колысанок, балад і многых далшых словесных народных форм.

НА МНОГАЯ І БЛАГАЯ ЛЇТА, пане Юрку Харитуне!


[1] Аrs poetica, 2013, Bratislava, vydanie prvé, editor – Martin Sobotník, redakcia textov – Siliva Ruppeldtová

Script logo