28. 2. 2020: Меланія ГЕРМАНОВА: Завість материньска, Балада о речі, Уж вернуто (Балады)

Меланія ГЕРМАНОВА

Завість материньска

Прекрасна то дївка была,
Нїт де правды дїти,
А як ся носила
По тім білім світї.

Не знала, хто єй мамочка
І скаль ю взяли,
Не старала ся дївочка, 
Же ю прозывали.

Парібків ай женачів
Каждый день зводила,
Покля небога копыля
Собі не придбала.

Чуджім людём підшмарила 
На другім валалї –
Так ся найдушкы збавила
І дале гуляла.

Чуджі люде з копылочков добрї выходжали
І порядну з нёй дївочку они выховали.

А Ганїчка, єй дївочка
До красы выросла –
Білы личка, чорны очка –
А струнка, як сосна.

Гайник Юрко бы дав зато
Сердце ай душу –
„Я тя, дївче моє злате,
Веру, взяти мушу.‟

Ганїчка сі, співаючі, 
Працов зарабляла,
Єй мати зрана до ночі
Пила і гуляла.

Дївка росла і краснїла,
А мати старїла, 
Ани сама не збачіла, 
Як пошкареднїла.

Хлопи ю уж обходжали,
Хоць їх і зводжала,
А бабы за нёв плювали –
Так, веру, допала...

А Ганїчка, властна дївка,
Як ружа червена –
„Лем почекай, ты, копылько –
З світа тя зожену...‟

„Подьме, дївча моє міле –
Ягодок назбераме,
Барз ся мі їх захотїло.‟
„Назбераме, добрї, мамо.‟

„Дай мі руку, бо-м, выстала,
До грунка іти не можу.‟
„Не старайте, люба мамо,
Помалы – вам поможу.‟

Як ся на вершок дістали,
Дївку зо скалы дрылила,
Лем ся престрашнї озвало:
„Збогом, мамочко преміла...‟

„Ганїчко.‟ Такой скоренько
Скочів єй Юрко зо скалы,
Уж їй не било серденько,
І ёго тыж перестало.

Лем вітор тихым шепотом:
„Чуйте, нечістая сила –
Ту свою властну дївочку
Мати зо скалы дрылила...‟

Скалу люде обходжають,
Ту мати збыхала,
А люде ю проклинають:
„Ты не мати – скала.‟

Балада о речі

– Повідж, реч, чом єсь міла?
– Бо мнов мама говорила,
Вчіла і вас говорити, 
Зато міла, любы дїти.

Співаночкы вам співала,
Жебы вас розрозвеселяла –
Хлїб насушный зарабляти
І думку мати.

Приповідкы вам казала,
Жебы вас позаспавала –
Родне слово бы ся снило,
А рано вас зобудило.

Што нам мама одказала,
Кедь ся навік одберала?
„Буду з неба слїдовати,
Як будете говорити.‟

Заповідь єй слухайте,
Ниґда єй не забывайте:
„Кедь родну реч потупите,
Та забуду на вас, дїти.‟

Та і пішли родны дїти –
Розлетїли ся по світї,
Мамы заповідь забыли, 
Родну реч потупили.

„Rozpravali“ i „žikali“,
Але і „nemtudom“ –
A родну реч своёй мамы
Позабыли, потоптали.

Так баладї ся скінчіти?!
Материньске так зрадити?!
– Та де мої заповідї?!
Пробудьте ся, дїти!

Тота просьба к дїтём з неба.
Лем ю выслухати треба –
Не будь баладов, просьбонько,
Але роднов бісїдоньков...

Смутна тота баладонька,
Вопіюща аж до неба –
Просить дїти їх мамонька:
„Своє забыти не треба!‟

Уж вернуто

– Сын із вітцём своїм в моїй хыжі?
То не може быти – 
„Уж єсь забыв, як я про тя
Мусила терпіти?!

– Моя дївка ёго женов,
а твоёв невістов?!
Радше ю з дому выжену –
Присягам на Хріста...

– Ту не мы, але молоды
Мусять слово мати, 
Кедь ся они так рїшыли, 
Та ся мусять взяти.

– Рядна свадьба з того буде
Найкрасша в валалї,
Жебы на то вшыткы люде
Довго памятали...

Але своїм просотарям мушу чести вздати,
Олдомашом барз предобрым їх почестовати...
– Дай Бог здравічка вітцёви, же буде сватом,
Але і ёго сынови, бо мі буде затём.

Якый отець, такый і сын –
Мусиш, дївче знати,
Проклятый є цїлый їх род,
Проклята їх мати.

Честовала просотарів,
Поряднї гостила,
Покы своїх, любых,
Світа не збавила...

Як по третїм уж вышли, постуляли очі –
– Мамо, што сьте їм зробили?! Не было помочі...
– Няй терпить, як я терпіла, сыночкова мати,
Молодого мі одбила – ту є єй одплата...

Дуплом встигла-м заплатити,
Аж з уроками,
Жебы і на другім світї 
На ня памятали.

(З приправлёваной книжкы Смутне і веселе.)