27. 4. 2016: Уступок Підкарпатьской Руси Совєтьскому союзу в роцї 1945 як народна траґедія підкарпатьскых Русинів, котра ся продовжує доднесь (2)

Мотівації Бенеша і рїшіня дочасного парламенту

 

При тім влада Чехословакії нияк ся не противла анексії Совєтьского союзу. Презідент Е. Бенеш уж кінцём 1944 р. ся придержовав думкы, же Підкарпатьска Русь про Чехословакію є страченов землёв. Также уж 21. – 24. марца 1945 року презідент Бенеш у Москві писемно потвердив свою охоту оддати Підкарпатьску Русь Совєтьскому союзу.

Презідент Бенеш выходив із дакілько мотівацій:

– Совєтьскый союз уж анексовав теріторію Підкарпатьской Руси;

– публічны протесты чехословацькой влады протів анексії Підкарпатьской Руси можуть пошкодити будучому повойновому статусу Чехословакії і выкликати конфлікты із стратеґічным союзником антигітлерівской коаліції;

– Совєтьскый союз уводив анексію Підкарпатьской Руси як факт політічной волї містного жытельства, котру Москва не годна буде іґноровати; Й. Сталін загнав Е. Бенешови писмо (21. януара 1945 р.), у котрім выяснив інтерес Совєтьского союзу підпорити «народну волю» «Закарпатьской Україны»;

– Москва тримала у резерві фіґуру комуніста К. Ґоттвалда, котрого могла (при нелоялности Е. Бенеша) понукнути за чехословацького лідра;

– не аж так яснов была сітуація з міджідержавными граніцями повойновой Чехословакії. Проблем Тєшіньской области быв лем єдным із проблемів. Также важнов быв проблем выгнаня нїмецького населїня. Бенеш у тім вопросї ся бізовав на підпору Сталіна.

– сама ідея обновлїня повойновой Чехословакії здавала ся ілузорнов через обчековану можность обновлїня «словацького сепаратізму», повязаного з авторітетом у Словакії Демократічной партії (умірнены демократы некомуністічного направлїня), котру підпорила католицька церква Словакії. Як на то мож было чекати, Демократічна партія выграла вольбы до Народного згромаждїня ЧСР 26. мая 1946 р. і мала сформовати словацьку владу. У тім вопросї Бенеш тыж ся бізовав на Сталіна, бо Совєтьскый союз подля Догоды із 12. децембра 1943 р. узнавав обновлїня Чехословакії у граніцях домюнхеньскых договорів.

Презідент Е. Бенеш своїма выголошінями і діями, што были направены на уступок Совєтьскому союзу Підкарпатьской Руси, перевышыв конштітуційну уповномоченость. Тот вопрос быв у правомочности выключно парламенту ЧСР. Парламент але тыж не выужыв ани єдну можность сперти совєтьску анексію Підкарпатьской Руси. Наприклад, рїшыти тот проблем (і то лем  по войнї!) через механізм всенародного (всепідкарпатьского) плебісціту. Также Сталінови ся подарило зреалізовавати модел (і то дость легко!), котрый мож означіти як «за нас без нас».

29. юна 1945 рока у Москві быв підписаный договор міджі Чехословакіёв і Совєтьскым союзом про уступок Підкарпатьской Руси / Закарпатьской Україны. Договор за СССР  підписав народный комісарь загранічных дїл В. Молотов, за Чехословакію підписали премєр-міністер З. Фірлінґер і державный секретарь міністерства загранічных дїл В. Клементіс. Теріторія одступленого края чілила 12,8 тісяч км².

22. новембра року 1945 дочасне Народне згромаждїня Чехословакії  ратіфіковало  договор за переданю Підкарпатьской Руси Совєтьскому союзу. 27. новембра року 1945 договор быв ратіфікованый Презідіов Верьховной рады СССР.

Іщі перед тым, в авґустї 1945 року презідент Е. Бенеш підписав декрет ч. 60/1945, котрый збавив жытелїв Підкарпатьской Руси чехословацького підданства. Ішло о веце як сімсто тісяч особ русиньской, мадярьской, словацькой, румуньской, жыдївской і др. народностей!

Підкарпатьска Русь перестала быти субєктом Чехословацькой федерації вдяка прінціпу «за нас без нас»! Фактічно, возроджіня Чехословакії ся одбыло в условіях ліквідації прав єй народностных меншын, што было проявом антідемократічных общественных процесів у державі, котра ся змінила з полінароденостной (20. – 30. рр. ХХ ст.) на державу двох державотворны націй – Чехів і Словаків.

Ку депортації нїмецького і мадярьского населїня тыж ся додала недемократічна політіка односно підкарпатьскых Русинів, котрых вдяка мовчанливому согласїню чехословацькой влады Сталін дав записати як «Українцїв». Фактічно, Народне згромаждїня Чехословакії, ратіфікуючи договор за переданя Підкарпатьской Руси Совєтьскому союзу, тыж ся де юре признало, же у Чехословакії екзістує/екзістовала веце як півміліонова громада Українцїв, але не Русинів – окремого словяньского етніка.

Примомяньме лем: Русины в другій світовій войнї створили ядро Чехословацького армадного корпусу Людовіка Свободы і за цїну жывота лїпшых своїх сынів наближовали ослободжіня од гітлеровскых войськ своёй отчізны – Чехословакії. У тім чіслї у чехословацькых армадах на теріторіях Совєтьского союзу, Анґлії, Франції і на Севернім Выходї боёвало 333 чехословацькых офіцірів русиньского етнічного походжіня, міжджі нима было і 8 ґенералів. У тій войнї підкарпатьскы Русины выправдали свою історічну прозывку “gens fidelissima”, то значіть – найодданішых вояків.

 

Одступлїня Підкарпатьской Руси Совєтьскому союзу

 

Ратіфікація договору за одступлїня Підкарпатьской Руси / Закарпатьской Україны Совєтьскому союзу в практіцї значила, же Підкарпатьска Русь (од януара 1946 року она была понижена у своїм статусї на адміністратівну єдиніцю – Закарпатьской области Україны) має перебрати собі совєтьскый політічный модел, єднопартійный сістем, неефектівный сістем ґаздованя (колектівізацію) ітд.

То выпровоковало асімілацію корінного русиньского населїня. Ідеолоґічна машінерія не переставала твердити, же етнонім «Русин» є застарілов формов етноніму «Українець». До леґітімацій Русинам – жытелям бывшой Підкарпатьской Руси – автоматічно записали народность «Українець».

Заказаня русинськой народности потягло за собов заказаня русиньского языка, але тыж проблем із шырїнём через освітны штруктуры правдивой інформації о історії, културї і літературї краю, а главно – закрытя русиньскых школ.

На осінь 1945 року україньска держава зліквідовала вшыткы русиньскы школы і на їх основі отворила 636 школ із україньскым языком навчаня про ското 100 тісяч школярїв русиньской народености без права (хоць лем факултатівно!) учіти ся родный язык. Єдночасно у 1946 – 1947 роках із выходных областей Україны і Росії на работу до школ Закарпатьской области совєтьска влада напрямила 1 200 учітелїв, котры мали бы вымінити ідеолоґічно «слабы» містны педаґоґічны кадры.

Почас офіціалного списованя людей у Закарпатьскій области Україны корінных жытелїв краю – підкарпатьскых Русинів – не раховали окремо (хоць лем як субетнос!), але вєдно з україньскым жытельством котрого шторік у край приходило веце і веце (высше як 150 тісять внутрїшнїх еміґрантів/переселенцїв). З єдного боку, так ся реалізовала совєтьска політіка повыходословянчїня поліетнічной Підкарпатьской Руси переселенцями з выходу Україны і Росії. З другого боку, іґнорованя штатістікы Русинів припрятовало демоґрафічны процесы вдну русиньского етносу і мало сімболізовати тріумф совєтьской політікы поукраїнчіня підкарпатьскых Русинів.

Заказаня у Совєтьскім союзї народности «Русин» є злочіном протів ціїого народа; у юрідічному смыслї тот злочін мусьть ся вызначати як «етноцід» і «лінґвоцід».Ту выходиме з юрідічного вызначіня:

Етноцід – тіп етнонанародностной політікы (політічного справованя), што є нацїленый на вынищіня ідентічности і културы конкретного народа (етносу). На роздїл од ґеноціды, нацїленой на фізічне вынищіня людей, приналежных до етносу, етноцід ся чінить через комплекс акцій, котры нищать сістемны капчі внутрї народа, так принучуючи представителїв етноса  перебрати собі іншаку етнічну якость. Главнов лініёв політікы етноціду є вынищіня основных рис етносу (етнічной теріторії, языка, културы, історічной памяти, самоусвідомлїня). Жабы зреалізовати політіку етноціду, у першім шорі ся знищують народны языкы (лінґвоцід).

Мґр. Валерій ПАДЯК, к. н., Центер языків і култур народностных меншын – Інштітут русиньского языка і културы Пряшівской універзіты в Пряшові

(Дале буде.)