27. 3. 2020: 155 років од смерти вызначного будителя Русинів – Александра Духновіча

Александер Духновіч (Александеръ Духновичъ, Alexander Duchnovits) народив ся 24. 4. 1803 у Тополї, втогдышнёго Угорьского кралёвства, теперь на теріторії Словакії, умер 29. 3. 1865 у Пряшові, втогдышнёго Угорьского кралёвства, теперь на теріторії Словакії. Быв священиком, писателём, історіком, етноґрафом, публіцістoм і выдавателём в Пряшівскій области і на Підкарпатьскій Руси. Знамый є як народный будитель карпаторусиньского народу.

А. Духновіч народив ся в родинї священика, освіту здобыв у ґімназії в Ужгородї (1813 – 1821), академії в Кошіцях (1821 – 1823) і ґрекоклатолицькій богословскій семінарії в Ужгородї (1824 – 1827). По высвячіню за ґрекокатолицького священика (1827) быв призначеный до канцеларії Пряшівской ґрекокатолицькой єпархії, але мав конфлікт із конзерватівным єпіскопом Ґріґоріём Тарковічом, якый у 1833 р. послав го служыти як парохіалного священика до оддаленых русиньскых сел Хмелёва (Комлоша) і Біловежа у Пряшівскій области. У 1838 р. А. Духновіча перевели до Мукачовской ґрекокатолицькой єпархії і наступны пять рокы робив в єпархіалній адміністрації в Ужгородї. По смерти єпіскопа Ґ. Тарковіча одношіня з Пряшівсков єпархіёв ся злїпшыли і він быв призначеный єй каноніком (1843), а в наступнім роцї вернув ся до Пряшова, з якым быв звязаный зостаток свого жывота. Ту він став централнов особностёв русиньского народного возроджіня.

Ранны поезії А. Духновіча (оды і інтімна ліріка) были писаны по мадярьскы і суть позначены сентіменталным мадярьскым романтізмом. Штіл пізнїшых літературных творів характерізує ся як веце практічный, як естетічныма роздумами, бо ёго літературны роботы мали за цїль, главно возроджіня і освіту населїня в цїлім. Мають цїнность лем в контекстї русиньского народного возроджіня. Велику роль у тім одношіню зограла серія ёго школьскых учебників, писаных по русиньскы: „Книжиця читальная для начинающихъ‟, 1847, перевыданам в роках 1850, 1852, 1967, 2003; „Краткій землеписъ для молодыхъ Русиновъ‟, 1851, перевыданый у 1967; русіфікована ґраматіка („Сокращенная грамматика письменнаго рускаго языка‟,1853, перев. 1967), учебник педаґоґікы про учітелїв („Народная педагогія въ пользу училищъ и учителей сельскихъ‟, 1857, перевыд. 1967) і дакілько русиноязычных молитвенників і богослужебных текстів ( „Лїтургическїй катехисъ‟, 1851, 1854; „Молитвенникъ для руссихъ дѣтей‟, 1854), найпопуларнїшым з якых быв „Хлѣб души или набожныя молитвы и пѣсни для восточныя церкви православныхъ хрїстїянъ‟ (1851; 9-те выд. 1889; далей десять доповненых і переробленых выдань 1892 – 1937).

У 1890 р. А. Духновіч заложыв Пряшівске літературне общество („Литературное завѣденіе пряшевское‟), яке выдало серію книжок, в тім чіслї першы русиньскы каждорічны літературны антолоґії під назвов „Поздравленіе Русинов‟. Антолоґія 1851 року містила в собі вірш „Вручаніе‟, якого першы рядкы „Я Русинъ былъ, есмъ, и буду‟ стали народным кредом Русинів. А. Духновічови тыж традічно приписує ся текст вірша, якый пізнїше став народнов гімнов – „Подкарпатскіи Русины, оставте глубокій сонъ‟, хоць новы научны баданя мають похыбности о ёго авторстві. З ёго научных робот треба назвати історію Пряшівской єпархії, писану по латиньскы і опубліковану (посмертно) по російскы („Исторія Пряшевской епархіи‟, 1877; перевыд. 1967) і по анґліцькы („The History of the Eparchy of Prjašev“, 1971), i тыж общу історію карпатьскых Русинів – „Истинная Исторія Карпато-Россовъ или Угорскихъ Русиновъ‟, написану в 1853 р. по російскы і опубліковану (посмертно) (1914; перевыд. 1967, 2003) і в перекладї на язык войводиньскых Русинів (1981).

А. Духновіч поважовав своёв главнов задачов підвышіня освітнёй і културной уровни русиньского народу, што наперед выжадовало кодіфікацію літературного языка. Він не выбрав можность створїня літературного языка на основі найрозшыренїшых розговорных діалектів, як то зробили ёго сучасници, словацькы народны будителї про свій властный язык. А. Духновіч прияв так званый принціп двох штилїв. „Низкым штилём‟, або розговорным языком він писав роботы про шыроке коло простых чітателїв, включаючі школьскы учебвникы, патріотічну поезію і пєсы, главно барз популарну пєсу „Добродѣтель превышаетъ богатство‟ (1850, 1921, 1923; переклад до анґліцького языка 1994). Про научны і „веце серёзны‟ роботы він выберав „высокый штіл‟, або славянорусикый язык. Тото змішаня російского, церьковнославаньского і русиньского языка продовжователї А. Духновіча пізнїше называли „традічным карпаторусиньскым языком‟, а опоненты – „язычієм‟ (макаронічным жарґоном). А. Духновіч катеґорічно одрікав поужывати язык, якый поужавали українофілы, і поперав самый факт того, же Українцї суть окремым народом. Пітримовав контакты з братами „за горами‟, якы „не чуджі‟;

але тоты односины мали місце лем із старорусинами і русофілами (Богдан Дїдицькый, Яків Головацькый) і з такыма културныма орґанізаціями у Львові, як „Народный Домъ‟, Ставропігійскый інштітут і „Галицько-руська Матиця‟. Вшыткы тоты орґанізації поперали ідею, же Українцї суть окремый народ. А. Духновіч утримовав тїсны контакты з росіискыма науковцями (Ізмаїл Срезнєвскый, Михайло Раєвскый) і штудовав скушености словацькых народных будителїв (Йонаш Заборскый, Ян Андращік, Ян Францісцї-Рімавскі, Андрей Радлінскі, Вільям Павліні-Тот).

Як одповідь на політічну крізу в імперії Габсбурґів і наростаня мадярізації на концю 1850-ых і зачатку 1860-ых років. А. Духновіч вєдно з політічным діятелём Адолфом Добряньскым снажыли ся споїти патріотічны силы Русинів, створюючі новы културны орґанізації, як напрликлад Общество св. Іоанна Хрестителя в Пряшові (1862) і Общество св. Василія Великого в Ужгородї (1866). Тота намага мала малый успіх, бо патріархална сполочность, переважну часть освіченой еліты якой становило ґрекокатолицьке духовенство із все векшов прихылностёв к угорьскій державі і к ідеї належности до угорьского народу.

Чаасть корешпонденції А. Духновіча з галицькыма русофілами была опублікована Михайлом Демком (1927); автобіоґрафія писателя першыраз была выдрукована у 1928 р. У далшых роках много іншых ёго робот было перевыдано в общіх антолоґіях і зборниках творів. Найважнїшым меджі остатнїма є штиритомник „Творы‟, у редакції Михайла Ричалкы і Олены Рудловчак вышли першы три тому в роках 1967 – 1989. (Позн. ред.: четвертый том вышов у 2019 роцї в Ужгородї, у Выдавательстві Ґражда, під редакціёв і упорядкованём Івана Ребрика.

Недовго по смерти А. Духновіча патріотічно наладжены русиньскы актівісты, множество якых все ся зменшовало, зачали го поважовати за „отця‟ і сімбол русинства. Почас тых самых десяроч перед Першов світовов войнов науковцї Російской імперії (Констянтин Кустодієв, Федор Арістов) відїли у А. Духновічови охранцю „російской самосвідомости‟ у так званій „загранічній Руси‟ („загранічна Русь‟).

По першій світовій войнї – в часї тзв. другого русиньского народного возроджіня, што мало місце за чехословацькой влады, А. Духновічови было присвячено много книг і статей. Памятники ёму были одкрыты в Севлюші (1925), Колочаві (1930), Хустї (1932), Пряшові (1933), Полянї при Сваляві (1991) і в ёго роднім селї Тополя (1965). Ёго меном было назване єдно з найважнїшых културных обществ на Підкарпатю – Общество А. Духновіча. Ёго мено было тыж сімболом народной єдности меджі русиньскыма еміґрантами у Северній Америцї; памятник ёму збудовали і в містї Клівлент, штат Огаё (1952), 1970-ых роках русиньска орґанізація в Торонтї была переменована на Общество карпаторуськых Канадцїв А. Духновіча.

Почас штирёх десяроч по Другій світовій войнї науковцям-марксістам было доволено презентовати роль А. Духновічас як „проґресівного ‟ народного будителя. Ёго карьєра ґрекокатолицького священика не споминала ся, так само як неґатівне одношіня до українофілства. На одплату літературознателї як в СССР (Василь Микитась, Олекса Мишанич), так і в Чехословакії (Орій Бача, Олена Рудловчак, Михайло Ричалка) перетворили А. Духновіча на „українського письменника‟ і „національного будителя закарпатських українців‟. Тот погляд підтримують і українофілы посткомуністічной добы.

По револуції 1989 р. А. Духновіч став сімболом тзв. третёго русиньского народного возроджіня нелем в Пряшівскій области і Підкарпатьскій Руси, але і на Лемковинї, в Мадярьску і бывшій Югославії. У Пряшові професіоналный україньскый театер быв переменованый на Театер Александра Духновіча (позн. ред.: і став русиньскым у 1990), в Ужгородї обновило ся Общество А. Духновіча (1994), заказане почас комуністічного режіму, была одкрыта скулптура будителя (1997), а тыж канадськым меценашом русиньского походжіня Штефаном Чепом было засноване Премію А. Духновіча за русиньску літературу і Премію А. Духновіча за вызначне дїло про русиньскый народ (1997).

Павел Роберт МАҐОЧІЙ, Іван ПОП, здрой: „Енциклопедія історії та культури карпатських русинів‟ зоставителїв П. Р. Маґочія і І. Попа. Ужгород: „Видавництво В. Падяка‟, 2010, с. 204-207, переклад з україньского языка і звыразнїня писма: А. З. Література выхаблена, буде надрукована в 3. чіслї часопису Русин.