26. 7. 2024: Мілан ҐАЙ: Конець тыждня дома (Урывок з повіданя)

Мілан Ґай

Конець тыждня дома

Іван даяк дорана не мав спаня. Голову мав повну очекованя, яка буде стріча з Марьков.

Помалы цїлу ніч думками быв коло нёй.

Став коло шестой, мама была вонка у літнїй кухнї, приготовляла му дашто заїсти і до танїстры* на поле з коровами. Коли вышов до лїтнёй кухнї, мама го так скоро не чекала, думала же іщі спить.

„Та ты уж горї?

„Гей. Зъїм дашто і піду вычеряти няня, бо повідали, же ідуть лупити сяговину під Гомілку.‟

Наїв ся, хопив до рук танїстря з їдлом, перевісив го собі через плечі і пішов по дразї ку лавцї через воду до Верьха.

Іщі лем як вышов з двору, увідїв верьх Верха коровы, котры ся порозлїзаны пасли попід березы на шырокій луцї. Требало іти так до пів кілометра горї берегом, што му дало файно забрати до тїла. Добрї, же собі обув на ногы чіжмы, бо была силна роса та боканчата уж бы мав мокры. Гірше то буде, як выйде сонце, у чіжмах му буде горячо на ногы.

Нянько, кедь го збачів, выдав ся ёму на стрічу. Не мусиш іти ку коровам аж там на верьх. Горї є з другого шору з коровами тета Варехівка.

„Я ті повідав, же пізнїше ту выйдеш, а я піду домів. Дав му до рукы паліцю на завертаня коров і додав:

„Давай позор на коровы, жебы ся ті не поґзили* домів, як буде острїше сонце! Бо знаш, коли втече єдна, то треба чекати, же за нёв підуть і далшы. А ай люде будуть надавати, же їм корова прийде скорше домів, а не буде напасена.‟

„Добрї, няню, буду давати позор, думам, же їх постражу, тадь не єм ту з нима першый раз.‟

Став перед коровы, жебы ся му, пасучі, барз не розлїзали дошырока. Кедь дакотра

пішла кус далше од остатнїх, такой на ню крічав. Кажда корова мала своє мено, котре Іван познав. Раз крічав: „Малина, де там ідеш? Малина подь назат, або ідеш ту!‟

Другый раз: „Ціфра, ідеш назад! Но я тобі дам!‟ Коли го дакотра не слухала, побігнув за нёв і паліцёв єй файно вытрепав, же такой ішла назад.

Споза Верьха зачало выходжати ранне сонечко, котре чім далше, тым веце силнїло.

Ёго остры лучі пересвічовали листя на березах, аж їх было видно в опарї з одпаруючой росы. Зачало высушовати ай стрїбристу росу із травы, яка заникала у люфтї. Іван уж собі міг сїсти до обсохнутой травы і дозерати на пасучі коровы. Спозоровав, же із зосилнюючім сонцём, коровы были чім дале, тым веце і веце непокійны. Крутули хвостами, бо неприємны напасны мухы їх облїтовали і до слова жерли коло оч. Овады тыж нетерпезливо коло них полїтовали і ссали із них кров. Коровы непрестайно вертіли хвостами на шыткы стороны, а коли ани тото не помагало, то їх одганяли кыванём головы і ух.

Іван їх сановав, якы суть безрадны, выставлены на поспас противных мух і овадів.

Спомнянув собі, кедь раз давно, як іщі быв меншый дїтвак а быв тыж так з коровами. Тогдь іщі не пасли коровы на шоры як теперь. Із каждого дому даяке дїтвача, хлопець, або дахто старшый быв на пасїню із своїма коровами. Дакотры мали конїв або ай козы. З козами то было няйлїпше. Старчіло їх выгнати до даякых терковых кряків а они там згрызовали молоды выгонкы конариків з листём.

Кедь коровы пішли помалы пасучі ся, далше они тыж пішли дале за нима огрызуючі терня. Раз тыж так нас было велё дїтей з коровами – хлопцїв і дївчат. Коровкы ся добрї пасли.

На денным порядку были ай даякы гры коло наложеного огня. До землї ся забив грубшый заструганый колик, на котрый были привязаны споєны ланцы, оглавцї (ланцкы на вываджаня конїв ) до довжкы так двох-трёх метрів. Каждый дав ку тому колику даякый свій предмет, або дашто із облечіня, і могло зачати розраховаваня:

„Енїкі бенїкі клікі бе, абр фабр до міне, елце пелце до пекелце, трой сі вен!‟

...

(З припрсавлёваной книжкы автора – Несповнены слюбы,)