24. 7. 2020: Штефан СМОЛЕЙ: Перша, Чом єсь смутна?, Чудный страх, Чом так?, Ці памяташ, Зузко моя (Стишкы)

Штефан СМОЛЕЙ

ДАКІЛЬКО СТИШКІВ О ЛЮБВИ ДВОХ МОЛОДЫХ ЛЮДЕЙ


ПЕРША

Ты єсь была
перша
за котров
єм тужыв,
спроваджав
очами,
в своїх
думках
блудив.
В будучім
жывотї
лем з тобов
крачати,
з тобов,
з твоёй
красы
велё силы
брати.
Бою ся
думати,
проречі
словічко,
же страчу,
не найду
любляще
сердечко.
За котрым
так тужу,
може сама
не знаш,
же я
тебе люблю.
Вірю,
же то
спознаш.


ЧОМ ЄСЬ СМУТНА?

Може ся
чудуєш,
же не несу
квіткы,
іду на
порожнё
а на луцї
тількы.
Жебы-м
правду повів,
вшыткы бы-м
выторгав,
на знак
нашой любви
тобі подаровав.
Я не хочу
быти
прічінов
їх смерти,
няй ростуть
і цвинуть,
як в прекраснім
керти.
Няй цвинуть
і дале
довго
розцвитають,
няй вшыткым,
нелем нам
радость
роздавають.
Любов
няй не буде
прічінов
їх смерти,
няй зістане
чіста
в твоїм
і в моїм
сердцї.


ЧУДНЫЙ СТРАХ

Ішов єм
ку тобі,
дома єсь
не была.
Не знав єм
што з
тобов,
де єсь
ся стратила.
Всяды
єм тя
глядав.
Знаш,
якый про
тебе
страх єм
пережывав?
Вернув
єм ся
домів,
лїг собі
поспати,
не спав єм,
мусив єм
на тебе
думати.
Над раном
єм заспав,
ты ся мі
приснила.
Відїв єм тя,
з другым
в парку
єсь сидїла.
Была бы
ты схопна
таке штось
зробити?
Мене зохабити,
другого
любити?
Мылиш ся
Васильку,
кедь на таке
думаш.
Ты віриш
своїм снам?
В них ніч
правды
не маш!


ЧОМ ТАК?

Ты думаш,
же люде
лем на нас
позерають?
Же мы ся
стрїчаме
давно о тім
знають.
То лем
твоя мати
не знать
похопити,
же молодым
треба
вєдно ся
сходити.
Із жывота
радость
вєдно
прожывати,
на сполочный
жывот
ся приготовляти.

А якый
він буде?
Тяжко о тім
знати.
Якый нам
готовлять
нашы, 
отець
і мати.


ЦІ ПАМЯТАШ

Як то
тогды было?
Пискав 
єм собі
на пищалку
із верьбовой
скоры.
Ты сидїла
коло воды,
умывала-сь 
ногы.
Місто
гребіня 
єсь руков
волося
гласкала.
Непослушне,
пелехате
водов єсь
мачала.

Недалеко
на бережку
на земли
єм сидїв.
Позерала-сь
і на мене,
ці єм тебе
відїв.
Мала-сь
проникавы
очі.
Віриш?
Аж кололи!
А твій
голос
при співаню
летїв аж
по поли.


Были сьме
щі
молоденькы,
вєдно
не ходили.
Лем так
боком
потаёмкы
на ся
посмотрили.


ЗУЗКО МОЯ

Зузко моя,
Зузко,
подьме
собі сїсти,
што ношу
на сердцї
хочу ті
повісти.
Превелику
радость
вчера-сь мі
зробила,
як єм чув
од тебе
тоты красны
слова.

Же лем мене
любиш
і будеш
любити,
же вєдно
будеме
і дале
ходити.
Першый раз
од тебе
єм чув
тоты слова.
Повіч їх
про мене
щі раз,
повіч знова.

І я тебе
люблю,
мусиш мі
вірити.
Слюбую,
же буду
лем тебе
любити.

Ближать ся
спросины,
треба
свадьбовати,
ці нашы 
нянькове
стигнуть ся
зъїднати?

Ці наше
люблїня,
радость із
жывота,
не будуть 
збыточны...
Про нас
буде псота.

Василю мій, 
Василю.
Одыйдеме
з дому,
де нас
не познають.
Будеме
служыти,
і так 
вєдно жыти.

(В приправлёваной книжкы Штефана Смолея – Отрошынкы щастя.)

Script logo