Божена Нємцова

Чортів шовґор

Петро вже быв парібком, котрый бы ся міг женити, кедь му вмерла мати. Гварить ся, же кедь собі хоче Господь Бог з дакого зробити сміх, возьме старому хлопови жену. Тота пословіця ся потвердила якраз на Петровім нянькови. Він вдурїв і місто руженця собі взяв молодіцю. Вна собі го так обходила, же хлоп за рік од самой доброты вмер. Одколи была мачоха в хыжі, не мав Петро веселого моменту, але до службы ся му одыйти не хотїло, бо собі думав, же нянько бы му міг, за то, же му буде аж до смерти вірно служыти, дашто одказати.

Але сеґінь хлопець ся, нажаль, мылив. Мачоха сі ёго нянька знала обходити і як старый хлоп одышов на вічну память, пришло ся на то, же нерахуючі пару фалатків шматя, Петро не дістав ани тілько, што бы му за нохоть вошло. Мачоха му одперла ай частку по небіжцї матери.

Кедь ся то Петро дізнав, так ся розсердив і розжалив, же бы быв мачоху і забив. Але занедовго ся кус успокоїв і собі то роздумав, вышов на під, зобрав своє шматя і спаковав го до лады. Як так зробив, став перед нянкову ладу і сам собі гварив: – Взяти собі свою частку, або не взяти? Нї, не возьму. Кедь од ня тота брыдка жена вшытко вкрала, няй собі зохабить ай тото цундря. Лем єдно їй не вхаблю. Втворив ладу і з нёй выбрав стрїберный перстінь із діямантом. –Тот мі дала моя дорога мати, жебы єм го дав своїй фраїрцї. Ёй, мамко моя дорога, кебы сьте могли встати, то бы сьте лем позерали на тот порядок.

Слызами покропленый перстінь сховав до кешенї, взяв ладу, знїс єй долов а з выложенов на шырокых плечах пішов через загороду до третёго ґаздівства. Ґаздыня была сестров ёго небіжкы мамы і з радостёв го прияла.

В моментї, як Петро одходив із нянькового ґаздівства, выпроваджовала мачоха доброго знамого. Кедь ся вернула і служніцї їй повіли, же Петро быв дома і однїс собі ладу, выбігла на під так скоро і легко як серна і вшытко поперезерала. Вшытко нашла, і шматя по нянькови вхабив, лем перстінь, за котрым сама бажыла, в ладї не быв.

Кус ся сердила, но пак ся підло усміхла, вшытко позаперала, выпарадила ся, а втїком до замку за верьховностёв. Петро їй быв уж довго тернём в оцї, лем на нёго не мала ани з єдного боку досяг. Теперь ся пішла на нёго скаржити, же їй обкрав. Недовго перед тым як ся оддала, служыла на замку як служніця і зато добрї знала, як то там ходить. Перше подышла ід милость панї, перешмарила з нёв пару слов, наслїдно панї побісїдовала з паном а кедь вступила до канцеларії к панови верьховному, потлепкав єй по єй округлім плечі і позвідовав ся:

– Но, Доротко, што порабляєте, як же ся маєте?

– Може быти, милость пане, лем кебы єм ся не мусила розъїдати з тым хлопчиском неподареным, – одповіла пятьднёва вдовіця і зачала ся панови верьховному скаржити. Пан верьховный єй як ся патрить выслухав, потягнув сі з догану, потляпкав єй по другім плечі і повів:

– Не бійте ся, Доротко, тадь мы вже му направиме голову, а кедь собі єй не дасть направити, мы маєме ай інакшы способы, жебы змудрїв.

Доротка подяковала, поклонила ся і з добров віров ся вернула до села. То было пополудню, но а навечур пришов за Петром слуга. Сеґінь зістав як опареный, а тета спяла рукы над головов, кедь паньскый слуга приказав, жебы в моментї і без одпераня з ним пішов на замок, іншак же му рукы спутать.

– Хлопче бідный! – зъёйкла старша жена, – што же єсь выстроїв? Яку ганьбу то на мене приводиш?

– Будьте тихо, тютко! Яку ганьбу бы єм на вас приводив? Тадь єм никому ани воду не скаламутив.

– Лем так бы панове за тобов слугу з путами не загнали.

– Хто знає, што їх то напало.

Надїв на голову шапку, перешмарив через ся гуню і розлучів ся із тетов, котра стояла із спятыма руками і плакала. Петро ішов попри слугови із схыленов головов, і за ніч на світї бы ся не пороззерав навколо себе. Ганьба, злость і жаль, то вшытко ся черяло в ёго душі. Як бы ся не ганьбив, плакав бы так, же бы ся аж лїсы зазеленїли. Кедь го слуга привів до замку, дав го пан верьховный до басы заперти, бо пришли гостї і не мав коли го выслухати. Лем што ся дверї арешту за слугом заперли, шмарив ся Петро до соломы і зачав жалостно плакати. Жалостнїше як на маминiм погробі. Пізно в ночі заспав, но цїлу ніч го пуджали страшны сны. Тов найстрашнїшов персонов у них была ёго зла мачоха.

Скоро рано быв закликаный перед пана верьховного і там му высловили обжалобу.

– Тадь циґанить, мілостивый пане! – закрічав Петро, кедь учув мачохине криве обвинїня.

– Перстінь є мій, є то дїдовизна по мамцї, ніч інше мі не одказала. І вна хоче іщі твердити, же я єй обкрав! Жебы єй язык курдель вхопив!

– То бы міг повісти хоцьхто, – одповів нагнїваный пан. – Повідж, де маєш перстінь і не роб церемонії, бо ті дам вытяти десять ран бічом.

– Не радив бы єм никому, мілостивый пане, жебы на ня із злым заміром руку положыв. Рукы і ногы бы єм му доламав.

– Ты ся хочеш стопарчіти? Їмте го!

Двоме слугове хотїли Петра одвести, але він їх од себе оддрылив так прудко, аж одлетїли. Много не хыбило, і перевернули бы пана верьховного тыж. Пан бігав горї-долов по містности, но слугове стояли як два псы. Петро із затятыма руками міняв фарбу, хвілями блїднув, хвілями червенїв. За момент синїй ніс пана верьховного дістав ружовкасту фарбу і здуты ґамбы ся усміхли. Розказав няй Петра одведуть, сїв собі ід столу, тай писав. Кедь ся рано пришла мачоха звідовати, як то скончіло, пан верьховный їй повів, же Петрови дав білу уніформу.

Спутаного Петра затля везли ід місту. Лежав як без змыслів, і лем кедь го привезли на місце і передали, увідїв де є і што з нёго має быти. Цїлый жывот му быв воєньскый став одпорный, а теперь ся і він мав стати вояком. Каждый собі може додумати із якым еланом зболїкав гуню і вболїкав уніформу. І як го по череві крутило, кедь го пан капраль муштровав. Часто зубами скрипів, палцї до пушкы затинав, бо панови капралёви бы спати не дало, кебы собі не спомянув на „улічку‟, котрой ся бояв як смерти.

Єдного дня дістав на пару годин опущак і пішов вон до поля. Давно ся не чув такый блаженый як в тот момент, зняв із себе тїсный ґерок а перешмарив го через плече і крачав собі так весело, як бы ішов на гостину. По єднім боцї поля ішло помалым кроком шість косцїв як морова рана і під їх острыма косами ся хыляли повны колосы золотого зерна. Другый бік поля быв жывшый. Серед поля стояв ребриняк із волами і челядник, на калапі котрого ся червенїла парадна квітка, на нёго накладовав снопы. Хлопцї і дївчата звязовали, єдна носила, друга подавала. Із каждой твари ся пот лем лляв, кажда єдна мала рукы од кровли і попухнуты од вострой стернянкы і пекоты сонця, но і так на то нихто не позерав і вшыткы собі на полю весело співали і бавили ся.

– Дай, Боже, щастя! – поклонив ся Петро, кедь пришов ближе.

– Дай, Боже, здоровя, подьте нам помочі! – загойкали дївчата.

Петро такой шмарив ґерок на землю і пустив ся до роботы, притім собі співав і зарывав до дївчат. Тоты ся наперед ганьбили, але за момент уже з ним їднали як кебы быв меджі нима цїлый жывот. Кедь быв віз повен, запавузили го, єдна вылїзла горї а на переднїй конець завісила вінець з колосів, з дикым маком, куколём і блаватёв. Слуга погнав волы, дївчата і парібци побрали на плечі граблї, косы і другый верцайґ, Петро свій ґерок, і співаючі ся вшыткы побрали за возом. Дома челядь розповіла ґаздынї як їм пан вояк помагав, і вна му такой принесла горня доброй сметанкы з хлїбом. Петро то сердечно прияв, пак ся попрощав і пішов, но не ід місту, але ід лїсу. Сонце вже давно зашло а Петро фурт ішов, по півночі вышов на верьшок і выдты увідїв свій родный валал. Быв рад, же собі буде мочі одпочінути, бо цїлов путёв ся не заставив а терьпнув од страху, якбы го капраль під шыёв тримав. У валалї іщі вшыткы спали і тото тихо перерывав лем брехот псів і кікіріканя когутів. Коло тетиного ґаздівства Петро перескочів плїт до загороды і потихы ся через двір закрадовав ід дверям. Чорный зачав вырчати, але Петро ся му пригварив: –  Лем покійно леж, Чорный! Пес ся упокоїв і собі лїг, бо спознав голос свого бывшого пана, котрый ся з ним часто роздїлив з обідом на полю.

– Тето, отворьте мі! – шептав Петро і клопкав на воблак.

– О, Господи! – перекрестила ся тета.

– Лем ся не хрестийте, тето, але мі подьте радше отворити, тадь то я, ваш Петро.

– На доволенку ідеш? – позвідовала ся старша жена, кедь одомкла дверї.

Петро не одповів, лем вховзнув до хыжы. Тета ішла за ним, зо шпаргета взяла на лопатцї смоловой дерево, а кедь го запалила, посвітила з ним Петрови до твари. Увідїла, же є цїлый змореный, без ґерока і шапкы.

– Хлопче, недобрї вызераш, што ся ті пригодило?

Дезертовав єм, бо ня там на войнї мордовали. Вірьте, же як бы єм там зістав довше, та ня повісять. Теперь мі лем шыковно дайте моє шматя, няй ся переоблечу і зась піду. Тоту уніформу спорайте, жебы ніч не нашли, кебы ня ту глядали, хоць, то ся не стане, бо єм шапку до рїкы шмарив, няй собі думають, же єм ся затопив.

– О, Господи, чого я ся од тебе іщі дочекам! Дакількораз ся тета перехрестила і зашла до коморы, де мав Петро свою ладу одложену, пак в шпаргетї розложыла вгень і зварила поливку з хлїба. Занедовго пришов Петро переодїтый до каждоденного шматя і коло їджіня розповів старій тетї о своїх пригодах. Наконець надїв на голову шырокый калап, до кешенї взяв фалаток хлїба, попрощав ся із заплаканов тетов, котра му на путь приложыла дві коруны, а як тихонько пришов, так і одышов. По хырбетї погладив Чорного, перескочів плїт, жалостно ся іщі попризерав на ґаздівство своїх небіжчіків родічів, в котрім спала їдовита мачоха, і побрав ся до світа службу глядати.

Покля быв у знамых краях, та службу ся не звідав, лем кедь быв вже дале. Приставить ся в єднім валалї і підыйде до великого ґаздівства. Ґазда стояв на ґанку, в руках із фалатом хлїба з маслом, з котрого собі одъїдав.

– Слава Ісусу Хрісту, ґаздо! – поклонив ся Петро.

– Слава на вікы Богу, што бы-сь рад? – попросив ся ґазда з повным ротом.

– Ці челядника не потребуєте. Пришов єм з войны і роботу глядам.

– Выслуженый вояк? Такый молодый? То єсь мусив быти рядный битанґа, кедь ани на войнї з тобов не могли вытримати! Лем жебы быв рано по руцї хлїб, карты і парадне дївча, тото бы ся такым панам любило. Я бы пак мусив слугу робити а ты бы ся на ґазду бавив. Лем ты йдий із Богом!‟

Петро зачав ґазду перегваряти, но він го до чорта загнав, вбернув ся і зашов до хыжы. Петрови тварь ганьбов горїла як го ґазда ганьбив, але што міг повісти? В другім валалї собі здумав, же піде роботу просити ід урядникови і войну не буде споминати, жебы єднако не допав. Підыйде ід дверям, хопить ся ключкы, великы дверї ся отворять а острый голос дзвінка над нима зазвучіть по цїлій хыжі. З кухнї выбігла ґаздыня і звідать ся Петра, што хоче? 

– Хотїв єм ся пана урядника попросити, ці му слугу не треба. Нянько мі умерли, про мене мало зістало і зато мушу до службы йти.

– Позвідам ся, – одповіла ґаздыня і зашла до хыжы, де пан урядник з двома гостями карты бавив.

– Вонка є валальскый челядник і просить ся до службы. Видить ся порядный. На далшый тыждень піде наш челядник гет, думала єм, ці бы сьте з ним слово не перешмарили.

– Теперь мі дай покій, няй іде до чорта. Конець гры! – повів пан урядник, зашмарив карты і ґаздыня ся спрятала з дверей. Петро зачув урядникову одповідь аж вон, так їм дав збогом і трїснув дверями. – Уже то віджу, же собі у валалї службу не найду, піду я радше до міста, – повів сі і пішов. Но ани в містї ся му лїпше не вело, бо і тот найбогатшый купець го до чорта загнав а іщі му до валальского дурака вынадав.

– Кебы єм знав путь до пекла, ішов бы єм прямо там. Може бы єм там лїпшу службу дістав, як у тых прикрых людей. Нагваряв ся страпленый Петро в лїсї, де собі лїг одпочіти. Грошей не мам, што теперь робити? Вже і бановав, же з войны утїк. І ту приходить выштафірованый пан. – Слава Ісусу Хрісту! – поклонив ся Петро і підняв калап. Лемже пан ніч, ішов дале, но пак ся вбернув і зазвідав ся Петра, што ся му стало, же вызерать такый смутный і сердитый.

– Хто бы ся не злостив, – одповів Петро і помаленькы вставав, – тадь на світї є чім дале, тым гірше. На трёх місцях єм ся на роботу просив а всягды ня до чорта загнали. Ай бы єм ід нёму йшов, кебы єм знав кады.

– А не бояв бы єсь ся го? – опросив ся пан.

– Я ся не бою ани цїлого пекла, – одповів легковажно Петро.

– Та ся на ня побзерай, бо я єм тот, кого глядаш, – повів пан і перемінив ся на чорта. З Петром то ани не гнуло і спокійно сі го дале перезерав. Нато му чорт повів, няй іде ід нёму до службы, же не буде мати много роботы і же ся му буде добрї вести, лем треба быти послушный а за сім років го із службы пропустить а богато ся му одвдячіть. Петро подав чортови руку, тот го хопив за пас і полетїв з ним прямо до пекла. Петро ся ани не стиг спамятати.

Там му дав чорт скоряне шматя і завів го до єдной містности, де стояли три котлы, під котрыма горїв огень. Чорт повів Петрови: – Цїлых сім років буде твоёв задачов прикладовати під тоты котлы. Під першый даш на день штири полїна, під другый вісем і під третїй дванадцять. Лем мерькуй, бы ті вгень не выгаснув і нїґда до котлів не назерай, інакше тя выжену без выплаты! Як ся будеш моїх слов тримати, не обануєш.

Якбы то не было в пеклї, міг бы Петро повісти, же ся має як в раю. Їсти і пити мав до сытости а роботы много не было. Кедь хотїв, проходив ся по загородї, кедь не хотїв, сїв собі ід чорным камаратам, бо вни розповідали такы пригоды, же міг  пукнути од сміху. Прикладовати під котлы не забыв а під прикрывкы ани не подумав попозерати. Раз ся му причуло, як кебы штось у котлї замурчало, побіг за чортами, но вни му повіли, же то не є їх старость, так ся Петро вернув ід котлу а повів сі: – Про мене, за мене, няй ся то там на шкварку стопить, я там не попозерам.

Раз пришло Петрови на розум, же вже перешов доста довгый час, што го чорт до службы прияв, а так ся го спросив, кілько іщі має служыти.

Завтра мине сім років, што єсь у мене, – одповів чорт.

Петро быв рад, бо вже ся му цнило за світом. На другый день вошов чорт ід нёму в моментї, кедь прикладовав і гварить: – Петре, днесь маєш одслужене. Жебы єсь ся не мусив натїговати з тількыма пінязми, возьмий собі тот мішок. Хоцьколи го отвориш і повіш: – Мішку, сып, высыпле ті тілько дукатів, кілько будеш хотїти. Май ся добрї, Петре, думав єм, же в нас іщі побудеш, бо на світї собі ай так много не зажыєш. Люде ся тя будуть бояти, бо єсь ся уже сім років не мыв ани волося а нохтї не стриг.

– Но, вера, на то єм ани не подумав. Але з водов і ножычками то раз-два направлю. У вас вера же не зістану.

– На тоту чорноту ті вода не поможе, але дам ті добру раду. Йдий на світ як єсь, а кедь будеш хотїти, поможу ті. Кедь ся тя будуть люде просити, хто єсь, одповідж їм, же єсь чортів шовґор. А ани циґанити не будеш.

– Но але слухай, майстре чорте, кедь єм ся ті о вшытко порядно старав, міг бы єсь мі теперь повісти, што є в тых котлах.

– Но так ся подь попозерати, – повів чорт і одкрыв першу прикрывку. Петро увідїв свою мачоху.

– Маєш щастя, же єм то скорше не знав, бо бы єм місто дванадцять полїн прикладовав двадцять штири, – повів Петро нагнївано. В другім котлї быв пан верьховный а в третїм пан капраль.

– Видиш, – повів чорт і приложыв на огень, – в тых котлах ся нечутливы сердця варять. На то ся Петро з чортами розлучів, майстер чорт го на плечі зобрав і понїс назад до лїсика, де сидїв перед семома роками. Кедь зоступив на землю, стряс ся, взяв мішок до кешенї і пішов до найблизшого села. Лем што дішов ід першій хыжі, дїти зачали крічати, як бы їх дахто рїзав. Вшыткы ся розутїкали і крічали: – Мамко, няню, чорт, чорт! Люде выбіговали з хыж, але вшыткы назад скрывали голову, перекрещовали ся а заперали за собов дверї. Петро заміряв до корчмы. Кедь Петро входив через капурку, корчмарь і ёго жена стояли на ґанку. – Ратуйте душу, то є чорт! – згойкали обидвоє і хотїли втечі, але в тім хватї і страху до ся набуряли і обидвоє впали на землю. Закы ся позберали, Петро стояв коло них і сміяв ся: – Пити мі дайте! –наказав і вошов днука. Але корчмарь ся бояв йти ід нёму, аж кедь ся маленько спамятав і Петро ся неперестанно дожадовав питя, зашов до хлїва, де пастырик павузив сїно, а закликав го долов. Дав му до рук канчов а повів: – Юрку, однесь тот канчов пива до корчмы, сидить там страшно зароснутый чоловік, но ты ся го бояти не мусиш.

Юрко взяв канчов і пішов. Як отворив дверї і збачів Петра, пустив пиво на землю і трїснув дверьми, аж ся воблакы затрясли. – Хлопчіще дурный! – повів сердито, – такой там ідий, бо дістанеш, а канчов ті стягну з выплаты. Юрко быв бідна сирота а корчмарёви служыв за їдло і три дукаты на рік. Так начаповав трясучіма руками пиво, подумав на свого покровителя і отворив дверї.

– Лем подь, хлопче! – кликав го Петро, – я ті ніч не зроблю, і я чоловік. Заспокоєный тыма словами сі Юрко додав смілости а пришов ід Петрови. До очей му не позерав і ногы ся під ним трясли як студенина. Петро ся го зачав звідати выдкы є, у кого служить і як ся має. Спершу му Юрко загакливо розповідав свою історію, але чім дале, тым веце наберав смілости, аж забыв, же є коло чорта і вже без страху на нёго позерав і продовжовав розповідати. Петро го сановав, же тілько вытерьпів і повів му, жебы зняв шапку. Юрко послухав а Петро му єй наповнив дукатами.

– Што робити з тількыма грошами? – спросив ся Юрко, бо не знав яку мають цїну.

– Роб з нима што хочеш, – одповів Петро.

– Уж знам, што зроблю! Дашто дам Кудырновым і Бартошовым пастырикам, вни на зиму не мають боканчат ани ґерочат і часто плачуть. Што зістане, дам дякови, бо кедь мі умерла мамка, гварив, же бы сі ня взяв і навчів ня чітати і писати, лем кебы сам не мав тілько дїтей. Теперь му дам вшыткы грошы, він ня научіть чітати і писати і зістану у нёго. Буде то доста, пане чорте?

– Кедь не буде, іщі ті доложу.

Юрко в корчмі од радости підскаковав, а кедь выбігнув вон, вшыткым людём ся хвалив. Корчмаря з корчмарьков і много далшых, кедь то відїли і од Юрка чули як з ним чорт бісїдовав і же не мав пекелный язык ани рогы, злакомили ся, набрали одвагу і пішли од чорта пінязї просити. Лемже на то Петро не реаґовав, але і так в корчмі на ніч зістав. Такой як заспав, хтось го за руку взяв а кедь ся пробаторив, спознав чорта, свого бывшого майстра.

– Встань і йдий до сыпанця, корчмарь хоче тоту сироту про пінязї забити. Петро выскочів, отворив дверї а вбігнув до сыпанця якраз в моментї, кедь корчмарь хотїв до хлопця ножик вколоти. Як ся настрашив, як увідїв Петра перед собов.

– Ты грїшный чоловіче! – загойкав Петро, – рихтуй ся, підеш зо мнов до пекла, де ся будеш у горячім олїю смажити.‟

Корчмарь замлїв а Петро го одволїк до хыжы. Кедь пришов ід собі, клякнув перед Петром на колїна і про вшытко на світї го просив, жебы му одпустив, же ся полїпшать.

Петро му повів: – Од того моменту мусиш Юрка як свого сына выховлёвати. Дай го до учіня і добрї з ним заобходь. Кедь так не зробиш, такой тя до пекла однесу, бо знам твої думкы а в моментї єм коло тебе, хоць як далеко бы єм быв. Корчмарь му то обіцяв ай дотримав слово а од того часу ся став добрым чоловіком і Юркови скуточным няньком.

Занедовго ся і князь дізнав, же Петро дукаты роздає і одказав му, жебы пришов ід нёму. Лемже Петро го радше позвав ід собі а корчмаря ся позвідовав, што то є за чоловіка.

– Но, наш князь бы не быв найгіршый, але має дві дївкы по небіжцї першій женї. Тоты кельтують много грошей а кедь їм хоче вылагодити, мусить утисковати народ, бо має великы довгы. Друга жена му тоже умерла і зістала му по нїй дївка Анґеліна.

– Тото дївча є просто ангел! Міла і добра, чоловік бы про ню і до огня скочів. Тій жебы ся до смерти добрї вело, але тоты дві кебы хотїв чорт взяти, – повів корчмарь, але такой сі закрыв рот, бо забыв, же коло нёго стоїть.

– Ніч сі з того не робте, тадь я не чорт, я лем ёго шовґор. Но корчмарь сі подумав, же то є скоро то саме.

Князь як пришов і увідїв страшного Петра, перепуджав ся, але ай так з ним їднав як з найвекшым паном. Позывав го до замку і наконець од нёго ай даякы пінязї просив. Петро князёви повів, же му дасть пінязей кілько буде хотїти, кедь му доволить, жебы сі єдну із ёго дївок выбрав. Князь ся задумав, но пак ся го спросив, котру бы хотїв.

– Хоцькотру, – повів Петро і обіцяв, же ся прийде на молодіцю попозерати.

Князь быв мудрый, дївкам ани слово не вызрадив, же пінязї дістане, а кедь ся го звідали што за облуда є тот чортів шовґор а ці му дав пінязї, одповів їм:

–  Кедь хочете утримати князівство а мене щастливым зробити, мусить ся єдна з вас ёго женов стати. Інакше пінязї не дістану. Тадь не є аж такый шкаредый, кебы сі нохтї і волося обрїзав і дакус ся умыв, быв бы ай шумный. Кедь не надобудеме пінязей, охабить ня войско а народ повстане. Старшы дві дївкы ся надурдили, надули роты і надумано перешмарили: – З нас двох, отче, сі ани єдна тоту облуду не возьме. Мы сьме княгынї і не підеме за де-кого, хоць бы і цїле князівство заникло.

– І што собі почну?

– Отче, кедь од того залежить обще благо, я принесу тоту жертву. То тихо блїдонька Анґеліна, наймолодша дївка, повіла.

– Моя добра дїтино! – повів князь а із слызами в очах свою дївку поцїловав. Сестры єй высміяли і посмішками сердце трізнили. – Кебы то быв холем Луціфер, могла бы єсь быти княжнов, але ёго шовґрыня, то не стоїть за то.

Анґеліна радше одышла, жебы не чула пусту бісїду своїх сестер. Были то такы розпущены дївкы, якы требало шыроко-далеко глядати. На другый день рано пришов Петро до замку. Кедь го збачіли старшы сестры, так ся тїшили, же на вінчаня не пристали а Анґеліна замлїла. Кедь єй привели ід собі, была блїда і студена як з мрамору. Князь єй сам вів ід молодому, котрый сі легко додумав, чом ся зблїднута молодіця трясе і ласкавым голосом повів: – Вірю, шумна княгынё, же ся вам не люблю, але не бійте ся, тадь я буду назад шумный а вас буду як око в голові хранити.  

Анґеліна любила слухати ёго голос, але кедь мусила на нёго позерати, чула ся як бы ся єй смерть дотулила. Петро то добрї відїв і зато ся довго не стримав. Єй отцёви дав грошей кілько жадав, доїднав з ним вінчаня за вісем днїв а пак одышов. Із замку шатовав до лїсика а з міцным голосом вызывав чорта. Тот лем што го зачув, у моментї быв коло нёго.

– Што жадаш, шовґре? – спросив ся.

– Жебы єсь мі мою бывшу подобу вернув. Што бы єм мав з того, же-сь мі допоміг ід женї-княгынї, кедь бы на мене ани попозерати не могла?

– Подь зо мнов, шовґрику, за момент будеш ґавалїром.

Петро ся раз-два їмив чорта а тот го однїс чорт знає до якого краю. Поставив го ід малому студничати. – Тов водов ся умый а будеш красшый, як єсь быв передтым. Петро до нёго скочів цїлый а вышов парадный як образчік. –  Шовґрику, ани ті за пінязї так не дякую, як за то, же єсь з мене такого ґавалїра зробив. Теперь ня Анґелінка буде любити.

Од самого щастя ся шмарив чортови коло шыї і обидвоє летїли до великого міста, де сі Петро накупив парадне шматя, кочі, конї, наяв служобництво а ід молодій ся вертав як даякый прінц.

Быв день перед вінчанём, невіста ходила по хыжы як дух і зо страхом  позерала, ці вже не йде молодый. Сестры были выставлены на воблаку, вели пусты бісїды і чекали коли привезуть вено. Ту іде цїлый ряд кочів, конїв і народа, а в челї прекрасный коч, в котрім сидить выпарадженый паробок. Зоскочіть із коча, біжыть горї, а як войде до хыжы, возьме Анґеліну за руку і просить одпущіня, же єй так довго трізнив тов страшнов подобов. – О то тя буду веце любити, Анґелінко, бо знаю, яка єсь добра. О тім, же ся Анґелінї парадный молодый любив і же ся му дала поцїловати, не треба ани говорити.

Сестры стояли коло воблака як прикованы. Одразу їх од заду хтось ухопив за пас, они собов торгли, увізрїли ся і збачіли меджі собов чорта. – Лем ся не пуджайте, мої прекрасны молодіцї, я не єм ниякый жобрак, я єм пан князь. Не гварив єм, Петре, же будеш моїм шовґром? Видиш, теперь маю місто єдной дві, – повів пекелный князь і щезнув ай з безбожныма сестрами.

Петро быв файным, богатым князём а Анґеліна мамов свому підданому народу.

Переклад: Мартіна СІВЧОВА. Здрой: інтернет.