23. 10. 2020: Меланія ГЕРМАНОВА: Дїти, будьте дїтми (Пєса-сценка)

Меланія ГЕРМАНОВА
Дїти, будьте дїтми
(Пєса-сценка)

Діёвы особы: Баба, Сын, Дївка-мати, Внук Васько, Внучка Анька, Невіста.

Васько: Бабо, чом же то лем фурт нам наказуєте, жебы сьме были дїтми, а што мы – не дїти? Уж єм од вас може сто раз чув тот приказ?
Баба: А ты, Ваську, добрї подумай, чом од ня тоты слова чуєш – ты на то, якбач, іщі все не пришов.
Сын: Він, мамо, на мудры слова мать добре змышляня, аж барз добре, але не хоче їх взяти до сердця і ся подля них рядити.
Баба: Сыну мій, не хочу тому вірити, жебы тото злате хлопя, што го знам од народжіня, так ся змінило.
Невіста: Мамо, але тому „златому хлопяти‟ уж 12 років.
Васько: Барз єм над тыма вашыма словами, бабо, роздумовав, а на дашто мудре-премудре єм і прийшов.
Баба: Гварь, Ваську, на што то таке мудре?
Сын: Мамо, вы коло того мого сынонька, як му гварите, прийдете о гласівкы, а ёму ся тов дїтинов стати не хоче. Нажре нераз і мене, і жену. Найвеце і найлїпше го знать наша Анька, але про ню Васько – молодшый брат, іщі єдно плане словце о нїм не повіла.
Васько: Няньку, уж єм ся ті оправдав о колесо на біціґлї, поміг єм ті го оправити, та мі дай конечнї покій, ай мамі повідж, же мам з бабов важну дебату.
Баба: Ваську, сыночку, барз ня тїшыть, жесь выслухав і нянька і маму, вірю же-сь собі з їх бісїды взяв і понаучіня, а іщі ня веце тїшыть, же-сь над моїма словами роздумовав а на дашто мудре-премудре єсь пришов.
Васько: Хоць мама мі все гварить, же на єй мудру науку єм глухый-преглухый, а на нянькове мудруваня мам довге веджіня, але над вашыма словами роздумую уж довше, а пришов єм на то.
Баба: На што, внучіку мій златый?
Васько: На тото мудре, бабо, єм пришов, же за тых 40 років вашого учітелёваня сьте ся снажыли зо вшыткых дїтей зробити своїма властныма внуками, жебы вшыткы были добрыма дїтми. А може, бабо, кажда дїтина быти добров? Оле і вы ся холем раз над тым задумайте...
Баба: Веру так, Ваську, не вшыткы дїти за мого учітелёваня были добры, мали правилне думаня – на то сьме про дїтей были мы, учітелї, жебы сьме їх напрямовали, вказовали їм тоту якнайлїпшу драгу, по котрій мають крачати. Вас дома є лем двоє – ты і старша о півдруга рока сестра Аня, але обоє мате цалком іншаке думаня.
Васько: Я, бабо розумнїше, лїпше змышляня мам, як Анька – гейже, бабко.
Баба: Тото єсь повів ты, Ваську, але не твої дїла. І за моїх час были тоты істы дїти, вшелияке змышляня мали, кажде роздумовало своёв головов – і добрї, і плано, а на то у школї сьме были мы – учітелї, жебы сьме дїти добрї учіли – насамый перед, жебы ся стали добрыма учениками, а жебы так могли похопити і передписане школьске учіня. А тїшыть ня, сыночку, же уж зачінаш роздумовати над моїма словами.
Невіста: Мамо, мамо, іщі потече воды півколоды, покля ваш златый внук правилно похопить вашы слова.
Анька: Мамо, ани тебе наш Васько так не слухать, як нашу бабку, ани няньковы слова му не барз ку сердцю, але бабины рады і насторогы выслухать, а з хыжы пак іде якыйсь задуманый.
Сын: Та уж і на часї, Анько, бо ёго учітелька ня минуле упозорнила, же до школы не носить щоденник. Хотїла му написати про нас познамку, же уж другый раз не мав домашню задачу з біолоґії, та не мала до чого.
Невіста: А я рано тот щоденник нашла під заголовком, як єм му постіль стелила.
Васько: Чудую ся ті, мамо, же з того щоденника робиш таку науку, стало ся то раз, та уж лем будь спокійна, мамо моя, знам, же і добрї хочеш, але теперь уж мі обоє з няньком дайте конечнї святый покій – мам я важну бісїду з бабов.
Баба: І я, Ваську, тыж бы тя хотїла поряднї выслухати, дашто ся дознати ці тя не трапить дака суєта, ці ті я не можу у дачім помочі. Ты, Ваську і твоя сестрічка Анька – то моє найвекше богатство. Подь, побісїдуєме, пороздумуєме.
Васько: Бабо, я лем єдному не розумлю, чом тоты слова вы веце призвукуєте менї, як Аньцї.
Баба: А котры то слова, сынку Ваську?
Васько: Котры, бабко моя люба, лем слухайте, кедь сьте на них уж забыли – тоты, бабо: „Дїти, будьте дїтми.‟
Баба: Я ті то, Ваську, не повім, але приведу на власных прикладох.
Васько: Та то зато, бабо, же Аньку любите вецей, як мене, а баста фіґель.
Баба: Люблю вас обоє єднак, і тебе Ваську, і твою сестру, лем тот мій бабовскый метер є на вас чомськый цалком інакшый. На нїм суть позначены вшыткы вашы дїтьскы дїла, на єднім боцї Анькины, а на другім боцї твої. А тот твій бік метра уж цалком списаный тыма твоїма „добрыма, як думаш, дїлами‟, а Анькин бік є цалком порожнїй.
Васько: Вы, бабо, мате якыйсь метер на дїла? А чом я го іщі ніґда не відїв? Де го, бабо, ховате?
Анька: Братику, кобысь о тім метрї знав, та бысь го сховав, так як щоденник під заголовок, але тот бабин метер – всевиднуіця, але не вшыткыма видющій. 
(Баба з Аньков ся сміють на цїлу хыжу, сміє ся і їх мати).
Васько: Бабо, з Аньков і мамов на єдну драгу не выйдеме – высняли ня за то, же мам з вами важну дебату. Повіджте мі о тых моїх дїла на вашім метрї – єм саме ухо.
Баба: Лем слухай, Ваську, а добрї їх похоп: Мати одложыла минулый тыждень величузный ананас, бо тот день уж сьте овоцину мали. Повіла, же го зъїсте завтра. А што ся з тым ананасом стало, Ваську?
Васько: А вы ся тому, бабо, чудуєте? Раз за рік нам куплять ананас. Чом го мама не сховала, але охабила го на креденцї мі на очах.
Баба: Ваську, але Анька пришла зо школы скорше, а ананас не зъїла.
Васько: Боже мілый, злакомив єм ся і зъїв – яка там нудніця, овоцины маме мало, там єм ся злакомив.
Баба: Овоцины, Ваську, вам не хыбують. Такый сад, такы овоцино стромы, якы у нашім садї выпестував мій небогый муж, а твій дїдо, не є на цїлій околіцї – є у нім овоцины од вымыслу світа, окрем ананасів, помаранчів і мандаринок, а же ягодкы-морушкы суть, а тобі мало того.
Васько: Бабо, таку річ робите з єдного колячого ананасу – пек, бы му было.
Баба: Проблем, Ваську, не в тім, же-сь го зъїв, родиче тя за то ани не били, ани нияк не карали, лем над тым обоє тяжко збыхнули – ту проблем я виджу в тім, же чом єсь ся з тым ананасом, Ваську, не роздїлив з остатнїма? Так, Ваську, роблять добры дїти?
Васько: Бабо, бабо, подля єдного дїла робите такы заключіня?
Баба: Подля єдного, Ваську? А што єсь позавчера зробив з великым червеным ябком, што ті дав отець під молодов ябліньков, то были першы єй плоды, а скіп мав од сусїда? Отець дав єдну половину про мене і твою маму – жебы сьме ся роздїлили, а другу половину дав тобі зо словами: „Роздїльте ся з Аньков по братьскы.‟ А ты ся го позвідовав:
Васько: А як то, няньку, по братьскы?
Отець: Та так, сынку, же векшу половинку даш сестрї, а меншу охабиш собі.
Васько: А не зробив єм так, бабо?
Баба: Зробив, але не по братьскы, а по фарізейскы – а то так, же єсь ябко дав сестрї зо словами: „Анё, нянько гварив, жебысь ся зо мнов роздїлила по братьскы!‟ А она одкроїла собі з нёго фалаточок, а остатнє дала тобі – векшу половину. – То так, Ваську, роблять добры люде?!
Васько: Бабо, і всевидючій якыйсь метер мате, але і очі якысь чудернацькы.
Баба: Не чудернацькы, але всевидячі, двачкы видять нелем очі, але і тоты склічка на окулярёх, але і окулярёвы рамы – зато вшытко виджу.
Васько: Аж кручу головов і роздумую, о чім іщі вам повідять тоты вашы всевидячі окулярі?
Баба: О тых помаранчох, што за словами твоёй мамы „Были напущены хемікаліёв.‟
Васько: Але я помаранч олупив, зъїв єм лем середину.
Баба: Зъїв єсь го сам, а лупкы шмарив за креденець, та з них згниє дочка. Дав єсь з нёго холем фалаточок Аньцї?
Василь: Бабо, то лем Циґане ся дїять на ягодї, барз бы тых помаранчів было веце.
Баба: Хоць бы їх было і веце, сестрї бы-сь не дав, так як єсь і не дав і з той чоколады. Мати хотїла дати по вечерї каждому по фалатку, а ты ю зъїв сам. Тото уж свідчіть нелем о твоїй неслушности, але і о твоїм лакомстві.
Василь: Бабо, то сьте то мі уж не мали повісти, то суть барз планы властности чоловіка, а вы бабко моя міла, сьте їх приписали менї – своёму внукови.
Мама: Уж на часї, Ваську, жебы єсь чув, яка ты предобра дїтина. А тото ті повіла баба, то бы за вас обоє аж і свій жывот дала.
Васько: Бабцё моя міла, мушу ся вам признати, же той недоброты циґанства і фалшованя єм ся наробив десь-предесь нелем своїм златым родичам, своїй мілій сестрічцї Анцї, але все єм поциґанив, окламав, а нераз  бабочка моя всевидяча мі все вірила. Теперь уж знам, же знала о вшыткых тых моїх подводох. Бабцё моя люба, зробили сьте про ня вшытко, што сьме мі відїли на очах, застали сьте ся за ня перед родичами, з доєдного вашого учітельского доходку мам у своїм дїтьскім хыщатю шумну памнятку, а я доказав вас оциґанити, окламати, перекрутити – бабко, як можете, та мі перебачте тоты мої недобры дїла.
Баба: Та зато праві, сыночку мій златый, гварю ті уж не по-перше, же тя люблю так, як і твою старшу сестрічку Аньку, а барз хочу, жебы-сь быв як она, брав з нёй приклад. Хочу выкоренити вшыткы тоты недобры злозвыкы, недоброту, што ся в тобі зачала закоренёвати а на ню не мають час твої заместнаны родичі. Жывот їх заставив од трёх років давати вас до школкы, пак сьте уж до школы зачали ходити, але родичі фурт на вас час не мали. Тоты їх заместнаня їх обрали о час, котрый мав быти про вас, бо така была доба, жаль, а тота тяжка на выхованя дїтей є доба і днесь. Зато і учітелёваня за моїх час было легше, як учітелёваня днесь. Вшыткым учітелям такы Васькове, як ты, внучку мій златый, давають поряднї забрати! Та зато я, учітелька уж рокы в пензії, хочу жебы з вас были честны дїти – справедливы і чесны обчане нашой доброй републікы – выкоренити тоты вашы злозвыкы іщі за дїтинства.
Васько: А я вам, бабо, поможу тоты мої недугы выкоренити.
Баба: Але ці ты їх, Ваську, правилно похопив?
Васько: Нелем похопив, бабко моя міла, але подля них ся і буду рядити, хоць бы-м жыв і 100 років, буду памнятати на златы слова своёй бабы: „Дїти – будьте дїтми‟.

(З приправлёваной книжкы Меланії Германовой – Жывот – то театер.)