22. 5. 2020: Мілан ҐАЙ: Споминаня на молоды рокы (3.) (Повіданя)

Мілан ҐАЙ

 

Споминаня на молоды рокы (3.)

 

Може же ай вни вели бесїду о своїх танечникох і переоцїнёвали їх.

По короткій павзї музиканте зачали приправу на далше коло співанок а Іван з Мірком уж стояли коло стола дївчат, жебы їх знова вызвали до танцю.

Тото танечне коло уж было таке смілїше і самостатнїше. Каждый у танцї конверзовав із своёв танечнїцёв. Іван быв „налїпленыйˮ на Марьцї, певно єй тримав і вів танцём. Тота была страшно ганьблива і скупа на слова, же аж мав таке чутя, же ся одтягує од нёго. Марька о ёго ногы ай сем там закопла, або стала на ногу і выправдовала ся словами „перебачте‟.

„Ніч ся не стало,‟ одповідав Іван: „маме дость часу а я обіцям, же до рана, кедь будеме вєдно танцёвати, вас тото танцёваня научу.‟

Міло ся усміхла, аж їй почервенїли личка. Выужыв такой сітуацію, не завагав і представив ся Марьцї, же ёго мено є Іван.

„А вас як кличуть, яке є ваше мено?‟

„Я єм Маря.‟

„Шувне мено,‟ повів Іван.

„Ей, де там шувне,‟ одповіла ёму ганьбливо.

Звідовав ся єй на мено лем так із слушности, ай кедь уж добрї знав, же як ся пише, бо перед тым уж му то спомянув Мірко.

„Можеме собі потыкати?‟

Прикывла: „Добрї.‟

Іван вів бісїду, але по цїлый час не переставав єй слїдовати і позерати ся до оч, же ся аж ганьбила. Познав, же є іщі даяка не сміла і коло дакотрых опросів неіста, ганьблива або просто не хоче одповідати.

Як докінчіли музиканти коло, Мірко і Іван одпровадили дївчата ку їх столу. Од свого стола забрали стілцї і пішли собі сїсти ку дївчатам на дакус бісїды.

Споминали на сполочны жываньскы у Фалківцях і як їм было добрї вечурами сидїти і співати коло огня.

„Но але я єм там даяк не відїв Марьку?‟

„Та она з нами іщі тогды не ходила, бо мама єй не хотїла пустити,‟ повіла Мілка.

На тоты слова такой зареаґовав Іван і подумав собі, чом асі была така ганьблива при таньцю.

„Як істо є іщі дость молода,‟ і зачав о тім роздумовати.

Далше коло вызвав зато до танцю Мілку, жебы із нёв побісїдовав якраз о Марьцї. Довше ся уж познають, але ниґда лем ани словко не повіла, же мать таку шувну сестернїцю, котра такой лагодила ёго оку.

„Знаш, Іване, она іщі ходить лем на основну школу, до девятой класы, властнї теперь буде кінчіти а найскорше піде штудовати до Кошіць. Акурат была у нас, та сьме єй закликали, чі не піде з нами. Мусили мы єй але піти выпросити од мамкы і обіцяти, же буде з нами, также за ню одповідаме а вєдно прийдеме ай домів. Што, може єсь ся до нёй залюбив?‟

„Но, поправдї повіджено, цалком є шувна.

„А коли так плануєте іти домів?‟

„Увидиме, як то ту буде подовжовати, як ся будеме забавляти.‟

„Не бій ся, она без нас сама не піде ниґде.‟

Коли „высповідав‟ Мілку і по танцю пішли сїсти назад ку столу, мав такый гріючій спокій, же што ся вшытко дознав о Марьцї.

Выправдав ся од дївчат, жебы пробачіли і пішов вонка перед салу, де у тім часї уж фунґовав буфет. Дакотры ту попивали, співали і голосно бісїдовали.

Купив фляшку вина і штось закусити, попросив шість погариків і пришов назад. Сїв за стіл, де тыж іщі дакотры із дївчат хыбовали і позвідовав ся, де суть остатнї?

„Пішли вонка на свіжый воздух,‟ повіла Яна.

„Тадь я там быв а не видїв єм ани єдну з них.‟

Повів то зато, бо поглядом глядав Марьку, бо якраз она му ту хыбовала. Попозерав ку дверям і збачів, як приходила ай з камаратков Любков. Вели бісїду о дачім інтереснім, бо Любка єй дашто руками пояснёвала.

Пришли ку столу і помаленькы посїдали на свої місця. Іван став і попросив ся дївчат, чі може їм поналивати вина. Коли не дістав одповідь, тo порозливав по пів погара вина каждому. Кедь уж вшыткы сидїли коло стола, понукнув їх.

„Прошу, підоймийте погары і выпийме на здравя, зознамлїня, і думам, же і на наступне камаратство.‟

Почеркали умелогмотныма погарами а Іван позерав до оч Марьцї, котра была на погляд ганьблива. Позоровав, же лем собі цморькла кус вина і одложыла погар на стіл.

„Та што, Марько, тобі тото вино не смакує?‟

Ганьбливо кывла плечами, засміяла ся і додала: „Я буду помаленькы ай із Любов попивати.‟

Сидїли тихо коло стола і позерали єден на другого. Мірко сидїв близко Яны і Мілкы і вели бісїду меджі собов.

Капела ся зачала рихтовати грати далше коло а по першых тактох музикы Іван уж кликав Марьку до таньцю.

Мірко остав сидїти коло трёх дївчат. Чекав, хто прийде вызвати до танцю остатнї дївчата. Натілько лїпше познав Мілку і Янку по взаёмнїй бісїдї з нима, вырїшыв закликати до танцю блондяву Любку, котра даяк цїлый вечур не была у добрій погодї.

В танцї ся єй звідав, чом є така даяка знехучена.

„Але, танцёвала єм перед тым з єдным а мав выпито, та знате. Добрї, же сьте по ня пришли вы, бо може бы ня зясь пришов отравовати і вызывати до таньцю тот пяный.‟

Любка была шувна атрактівна блондина молодых років, та не чудо же кажде коло мала велё нападників, меджі нима ай того споминаного пяного.

За куртый час уж на танечнїм паркетї танцёвали ай Мілка з Янков, так же у куртых перерваах меджі співанками уж стояли сполочнї у колї єден близко другого.

Іван танцёвав з Марьков і вызвідовав ся єй о вшыткім можнім. Хотїв знати, де у Фалківцях бывать, што робить єй мамка і отець, а ай чім вецей ай о нїй самій. Ай кедь в основнім уж де-што знав од Мілкы, веце менше собі то хотїв особно овірити іщі од нєй. Самособов, же єй запропоновав, чі бы за нёв міг даколи прийти до Фалковець.

Стисла плечами і неістым голосом додала: „Кедь будеш хотїти?‟

„Та правда, же буду, і хочу!‟

Бісїду їм перерушив конець співанкы і танечного кола а Іван одвів тримаючі Марьку коло паса сїсти за стіл.  Посміленый єй одповідёв, сїв собі близко нєй і продовжовав у бісїдї.

„Так повіджме, же кебы єм за тобов пришов, де тя найду? Де а коли ся стрїтиме?‟

„Найлїпше бы было на другый тыждень у суботу. Моя мама продавать у обходї, але кедь там прийдеш, то одкаж по Мілцї або Янї. З нима ся познаш і они по мене прийдуть.‟

Добрї, же іщі то як так стигнув а быв барз радый, же Марька му дала яку таку надїй, шансу на їх першу стрїчу.

Была выголошена курта прерва, бо капела ся побрала на вечерю дашто закусити. Дївчата вырїшыли, же збіточнї будуть чекати і роздумовали, же підуть домів. Пішо до Фалковець то было дость далеко.

Іван зосмутнїв, як зачув, же хотять піти домів, але в духу го грїло чутя, же є вшытко в найлїпшім порядку. З Марьков то мав договорене на суботу, тримав єй близко себе і вєдно із камаратками ся поберали вонка перед културный дім.

Было там вецей дївчат і хлопцїв із сусїднїх сел, котры ся тыж зберали ку влаку. Дакотры одходили домів на моторках а подакотрых пришли ай авта.

Іван з Мірком выпровадили свої камараткы, розлучіли ся і обіцяли, же на другый тыждень ся увидять.  Іван тримав Марьку за руку і обіцяв, же у суботу прийде вєдно ай із Мірком на моторцї. На розлучку єй поцїловав на лице, же ани ся не стигла одтягнути. Наісто з тым ани она не раховала.

„Так агой у суботу.‟

Марька ся без слїв попонагляла за дївчатами, аж заникла у тмі.

(Выбране з Літературного конкурзу Марії Мальцовской, рік 2019.)