22. 11. 2024: Меланія ГЕРМАНОВА: Кіньска голова (Повіданя)
Меланія Германова
Кіньска голова
Же Микола є невдячник, лакомець, пажравець, Михал знав го уж давно. Але же є аж такый підлый, ся пересвідчів аж на тім кермеші у Миколы, кідь го погостили слимачім перкелтом. Дотеперь чує за собов: слимак, слимак, укаж рожкы. Довгый час ся гнївав на Миколу, але відїв сам, же гнївом ся ніч не вырїшить. Одпустити му?
– Ани за світ, – не зато, же быв закерный, бо він ним не быв, але зато, же за тільку свою доброту, што зробив про Миколу, быв ним зосмішненый – слимакове мено ку нёму так приросло. Але як ся му одвдячіти за то – не знав. Відїв, же як ся буде з ним гнївати, нич з тым не докаже. А Микола думав, же Михал уж забыв на перкелтову гостину...
Пришов ку Михалови на лавочку, як тот десятовав. Сів собі коло нёго, чекав од камарата вычіткы. Тот, як і все, чекав од нёго фалаток ковбасы, правда же ю достав, смачно ю зъїв і осмілив ся бісїдовати.
– Михале, а з якого мняса тота чабайка?
– З найлїпшой бравчовины і говедины, походить з Мадярьска а рецепт на ню Мадяре таять. Зато є то найлїпша кобаса. І я люблю тоты двоє мняса, але люблю і куряче, ай і заяче мнясо.
– А ты, Миколо, яке тобі мнясо найлїпше смакує?
– Я зъїм вшыткы мняса, вшытко сколочу, доєдно мнясо мі аж барз смакує, не зъїв бы-м ани за світ лем єдно мнясиско – коняче.
Михал в духу ся зрадовав, але на собі не дав знати, же є радый – обернув бісїду на інше.
– Миколо, гварив єсь, же завтра рано везеш до міста паціента на операцію. Ці бы-сь і мене не взяв зо собов – достав єм одмену та собі хочу купити порядны ботаскы.
– Возьму тя, але за фалаток ковбаскы.
– Я ті не же фалаток ковбасы дам, але ті заплачу екстра обід, поливку і главне їдло. Михал аж поокряв, од радости аж повеселїв – а вшытко мнясове. Теперь дістав порядный нанос як ся „одвдячіти‟ Миколови за слимачій перкелт.
Михал выступив із саніткы і вказав Миколови, де ся може смачні наїсти.
– Позерай, Миколо, ту є найлїпша рештаврація, я іду ті заплатити поливку і главне їдло – желам ті добрый смак.
Микола пришов до рештаврації, котру му одпоручів Михал. Над єй входом была вывішена папірёва велика кіньска голова.
– Та то кінь, а не чоловік, хто над своёв рештавраціёв вывісить коньску голову.
Чашник го посадив за стіл, на котрім была миска з пахнячов поливков. Микола в духу аж ся сміяв, начерьпав собі поливкы з фалатками мняса, черьпнув собі іщі єден повный танїр поливкы, пообзерав ся по рештаврації, всягды кіньскы головы. Чашник му приніс друге – танїр з великов різков і бандурковым шалатом, пожелав добрый смак і одышов. Микола аж підскаковав на стілцї. Шалат не їв може рік, а таку ріску ниґда ани дома не достав. Їдло до ся метав як до дакого котла. Кідь уж доїв, попросив од чашника малиновку, тот му ю принїс і попросив ся:
– Смакував вам наш обід?
– Обід мі барз смаковав, але чудую ся тому, чом над главным входом і ту всягды на стінах образкы з кіньскыма головами?
– А вы над дверями не відїли кіньску голову?!
– Відїв єм, лем што мать сполочне рештаврація з кіньсков головов?!
– Та тото мать сполочне, же наша рештаврація понукать їдла лем з кіньского мняса.
– Лем з конины? І моє їдло было тыж з конины?
– Веру же з конины, а тото може повісти чоловік з кіньсков головов, а лем з кіньсков.
Микола выбіг з рештаврації як попеченый. Праві ся з міста вернув і Михал.
– Ты камарат, ты подводник єден. Ниґда не забуду на тот твій подвод.
Надавав і крічав на Михала, прозывав го вшелияк, але Михал лем слухав тоты Миколовы надавкы. А кідь уж Микола выдав зо себе вшытку тоту злобу, тогды му Михал цалком спокійно одповів:
– Миколо, знаш добрї то, же пожычане ся мать вернути, а я ті ніч планого не зробив, лем єм ті вернув довг. А кідь же-сь забыв, та я ті припомяну на тото вертаня. На Михаловый кермеш у новембрї, де єсь ня позвав, єм ті у новій ташцї принїс літрову фляшку высушеных грибів, самы запахы, а зо своёй закалячкы фалат паприкашкы, дас 2 кіла чварчків і фалат ковбасы, а жена ті післала крабічку закусок. Ай кідь жена і сын ня варовали од той пофідерной гостины, менї ани дум не пришло, же така підлость ня чекала у тебе – погостив єсь ня слимачім перкелтом. Зажыв я ганьбы про тоты слимакы. Думаш, же я на них уж забыв?! Ты ня погостив слимаками, а я тебе кіньскым мнясом. Мене дотеперь прозывають слимаком, а ты будеш мати красшу прозывку – коньска голова. Так, веру так, Миколо, дар за дар, а задарьмо ніч.
Акурат ся то стало о рік на кермеші, але ани єден другого на кермеш уж не запрошовали – їх камаратство ся скончіло. Конечно ся Михал, добросердечный і щірый хлописко-куріч, пересвідчів, же хоць бы Миколовьи і небо прихылив, він бы все быв підлым лакомым подводником.
А же у валалї му нихто не повів лем „Коньска голова‟ – най подякує лем собі.
(Выбране з недавно выданой книжкы авторкы – Што жывот принїс.)
