20. 9. 2024: Меланія ГЕРМАНОВА: До Трантарії (Повіданя)

Меланія Германова

До Трантарії

 

– Панї, а то де вы путуєте без листка?

– До Свідника.

– До Свідника, а на влаку?!

– Но та праві зато не мам тот листок.

– Але кідь бы пришов ревізор, та покуту достанете нелем вы, але і я.

– Пан спреводчік, пятём мужам єм перешла через розум, же він мій першый, а обычайному ревізорьскому мала бы-м дати ся обаламутити покутов?! Іщі він мі заплатить, жебы-м тихо была, бо ся пригварю, же-м неґрамотна – не знам чітати ани писати, а же люде у моїм віцї уже листкы мати не мусять.

– А як попросить од вас обчаньску леґітімацію?

– Та повім же-м го вам дала – а баста-фіґель.

– Але мі сьте го не дали, панї.

– Жадный ревізорьскый не прийде, а вы в тых рукавічках дале щікайте листкы а до ревізорьского ся не старайте. Кідь бы і пришов, пішлю го там, де ня дотеперь посылали мої невінчаны мужове.

– Гварьте, панї, а то де вас посылали тоты вашы?

– Мужове?! Перуны, а не мужове. Лем єден вінчаный, а штирёми – скады рука, стадыль нога. Обрала єм їх вшыткых о пінязї, што правда, то правда. Жыла-м з каждым даякый час, бо каждый мав своє обыстя, вшытко єм з їх домів за час сполочного жывота з нима пооднашала до вароша сестрї до дому, же кідь сі найду того правого а заможного, жебы-м мала вшытко, што мі буде треба – не єм я запопадлива жена і добра ґаздыня, такой ани під самым сонцём, ани зо свічков у руцї не найдеш. Вірьте мі, пан спреводчік, же-м коло них о ніч не пришла, а іщі з каждым з них єм сі приобріла по єдно дїтинча – пятеро красных дїточок єм мала – єдно красше, як друге.

– А де же тоты вашы дїти? Вшыткы сьте выгодовали, вышколили, пооддавали, поженили, до порядку дали?

– Но, паночку спреводнику, вы бы барз велё хотіли од єдной жены. То іщі не дость породити пятеро дїтей а доєдно од іншого хлопа, ани до породници ку мі ани єден не пришов. Хотїв відїти дїти лем тот вінчаный, але я му выкрічала, же кідь єсь ня про пару погарчат палїнкы выгнав з дому а за мнов крічав: „Ты пиячко‟ – та він бы мав відїти дїтину?! Ці то не єдно – од нёго ці од другого – дїтина, як дїтина.

– Пішла-м з ёго дому з вшыткыма пінязми.

– Мала єм іщі штирёх невінчаных, а з каждым по дїтинчатю, вшыткых пятеро дїтинчат. Мі бы гварили мамо, бо єм їм оправдива мати. Але де отець? Мала єм слухати, як люде гварять моїм властным дітём „копылята‟? Тото собі моїх пятеро ангелят не заслужыли. Мають мамочку – зробила-м вшыткым пятём рядный порядок: Першы двоє, хлопець і дївча сі взяла моя сестра, бо свої дїти мати не може. Третє єм дала камаратці такой по породї, бо їй вмерло єй дїтинча, а она моя найлїпша камошка – та не помочі камошцї?  А остатнї двоє сі адопрували молоды родічі – заплатили мі за них превеликы пінязї а такой на параднім моторї одышли з нима до Ракуська.

– Думате, панї, адоптовали?

– А ці то не єдно – главне, же дїточкы будуть у добрых людей, ніч їм хыбити не буде а я на довшый час буду запоможена. Але главне тото, же ня никотрый з тых моїх пофідерных мужів уж ниґда не буде посылати до Трантарії. А видите, пан спреводник, а тоту материньску доброту і старостливость коло тых пятёх лайдаків доказала зробити я, єдна жена, їх скуточна мамочка. Я буду до смерти їх мати а они мої дїти  Не патрить мі зато вызнаменаня а і даяка фінанчна одмена?

– Веру, же патрить, але не одмена, а покута.

– Покута? А то за што, хотїла бы-м знати.

– Та зато, панї, же путуєте влаком без листка. А яке ваше мено, панї?

– Но та то вы уж барз велё од ня хочете.

– Звідую ся вас, ці мате обчаньску леґітімацію, обчанку?

– Обчанку? Правда же мам ю у ташцї – ту ю мате, най вам стане душа на міру.

– То обчанка, так мать вызерати штатный документ?

– Кобы од ня каждый день не просили тоту обчанку, та бы вызерала іншак. Вказую ю і поліцайтам, зато така.

– А чом ю їм вказуєте, панї?

– Чом?! Лем сам Панбіг знать чом, бо такы законы повыдумовали, а іщі ня зато уж нераз і покутовали. Но то так ся мають річі, розумите?

– Аж барз добрї розумлю – вы сьте Ержа Перунова, мено, як на вас шыте. Но а ту мате і одмену, зато, же сьте путовали влаком без листка. Покута 25 евр. А якбы вас покутовав ревізор, та бы было аж 50 евра – розумите тому?

– Аж барз добрї розумлю – тепер іду за твоїм началником а му повім, же-сь ня цїлу драгу обтяжовав.

– Я вас, панї Ержо Перунова, обтяжовав?

– А тото не є обтяжованя, же ня жреш про єден паскудный листок, а іщі мі приніс ай 25-еврову покуту?

– Ту перед вашыма очами розторгну тоту покуту, лем ня ниґде не голосьте.

– Добрї, спреводчіку, але задарьмо то не буде – вы од ня хотїли 25-ку а я од вас буду мати 50-ку а то такой а ту на руку.

– Ту мате, панї Перунова, тоту 50-ку, а щастливо собі путуйте до того Свідника.

– Мене штирёми посылали до Трантарії. А теперь слухай, де я тя посылам:

– Ідь до той Трантарії сам, бо я тым влаком буду путовати і дале без листка на влак.

(З приправлёваной книжкы авторкы – Што жывот принїс.)