20. 5. 2020: 125 років од народжіня інсітного маляря Никифора Криніцького

Никифор Криніцькый (Никифор Криницкій, Nikifor Krynicki, властным меном і призвіском: Епіфаній Дровняк) нар. 21. мая 1985 у Криніцї, у втогдышнїй Австрійскій Галичі, днесь на теріторії Польщі, умер 10. октобра 1968 у Фолюші, Польща. Він ся став світознамым лемківскым малярём у Польщі, быв представителём  інсітного (наївного) уменя.

Умелець, якый ниґда не ходив до школы і ниґда не научів ся чітати і писати, зачав ся занимати малярьством у раннїм віцї, але быв „найденый‟ лем у 30-ых роках 20. ст. Ёго перша выставка была орґанізована в Паріжі (1923) з ініціатівы галицько-україньского маляря Романа Турина. Але до зачатку Другой світовой войны Никифор быв забытый і по скінчіню войны быв трираз депортованый з родной Лемковины до Щеціна на северї Поольщі. Незломный малярь трираз вертав ся пішо до своёй родной Криніцї.

У 1949 р. быв „зась обявеный‟, а ёго роботры были оцїнены выставков у Варшаві. Потім ёго роботы были експонованы в дакількох містах Польщі (Сопот і Краков) і за граніцями (Лондон і Рим). За помочі польскых знателїв вытварного уменя Аджея і Евы Банахамовых образы лемківского умелця зачали ся выставляти по цїлім світї: у 1959, Бруселї, Льєжі, Єрусалимі і Гайфі; у 1960 р. – у Франкфуртї над Моганом, Баден-Баденї, Ганноверї і Базілею. Далшы выставкы автора были у Віднї, другыйраз у Лондонї, Києві, Загребі, Мнїхові і в містах США. В тім часї Никифор жыє, путуючі по Лемковинї і блукаючі ся по родній Криніцї, малюючі годины облюбены куточкы родной землї. Він ся намагав продати ці просто подаровати здарма свої роботы, кількость якых, подля думкы дакотрых експертів, досягую 30 тісяч. У 1966 р. відїли, як умелець просив мілодары на улицї. Вмер Никифор о два рокы пізнїше у бідї.

У 1995 р. была выставка робот майстра, што обсяговала 215 полотен, яку одкрыли у Криніцї. Многы з них одзеркалёвали унікатный погляд умелця на родну Лемковину. Барз важным про нёго быв у простор церькви выходного обряду: єдночасно місце самотных роздумовань і жрідло ішпірації, якы давали му іконы. Меджі тым умелець, чіє мено все было предметом гордости про Лемків і якый николим не научів ся вольно говорити по польскы, быв перетвореный владов комуністічной Польщі (главно знателём вытварного уменя Андзеём Банахом) на „польского прімітівісту‟, якый почав называти ся як „Jan Nikifor“, a потім як „Nikifor Krynicki“. Такого роду діскрімічна практіка была обєктом крітікы Лемків у Польщі і за границями. Лем на кінцї 90-ых років, кедь Музей Никифора у Криніцї зрікав ся выужывати скуточне мено майстра і кедь містна влада не была согласна  вырыти тото мено на нагробнім каменю маляря, Стоварышіня Лемків у Польщі дало ознамлїня до суду і у 2003 р. добило ся узнаня за фалошный родный лист, котрый быв выданый у 1962 р. Зато почас рїшіня суду (2003) мено маляря стало натілько популарныне у формі „Nikifor Krynicki“, же зістало знаме у світї у такій формі.

Література: Tadeusz Zagórzański, Nikifor: bibliografia w 100-lecie urodzin Nikifora (Warszawa, 1995); Andrzej Banach, Nikifor (Kraków, 1957); Andrzej Banach, Pamiątka z Krynicy (Kraków, 1959); Ewa Banach, Historia o Nikiforze (Kraków, 1966); Andzej Banach, Nikifor (Warszawa, 1983); Aleksander Jackowski, „´Nikifor´ Andzeja Banacha“, Polska Szuka Ludowa, XXXIX, 3-4 (Warszawa, 1985), s. 239-244; Severyn A. Wisłocki, „Epifan Drowniak czy Nikifor Krynicki?“, Opcje, № 4 (Katowice, 1995), s. 111-115; Zbigniew Wolanin, Nikifor (Olszanica, 2000).

Боґдан ГОРБАЛЬ, „Енциклопедія історії та культури карпатських русинів“ зоставителїв П. Р. Маґочія і І. Попа, Ужгород: Видавництво В. Падяка, 2010, с. 538-539, переклад з україньского языка і звыразнїня писма: А. З.