20. 3. 2017: Штефан ГАПАК – неунавный творець і добрый педаґоґ

(16. 10. 1921 – 23. 3. 1997)

На тото речіня бы єм хотїв надвязати як єден із ёго штудентів, котрых учів вытварну выхову на Педаґоґічній факултї Універзіты П. Й. Шафаріка у Пряшові. Учів нас ґрафіку і моделованя, а кідь пришов до класы у своїм білім робочім плащу замащенім од фареб і перепасаный ремінём, своёв высоков, могутнов поставов припоминав нам рoсійского богатыря. Зато сьме му дали прозывку Садко. Не знам, ці ся ю за жывота дізнав, але теперь, пане професоре, Вам то уже можу прозрадити. Были сьте на вызор богатырём, а іщі векшым, кідь сьте на старости лїт запустили сиву бородку. Але были сьте богатырём нелем вызором, но і своїм приступом к штудентам – прісный і некомпромісный што ся тыкало повинностей, но ласкавого сердця. То сьте але не давали знати перед своїма штудентами. Мали сьте добре одношіня к нам, русиньскым штудентам в першім рядї, але і к іншым. Были сьте добрым фахманом у своїй професії, добрым реалістічным ґрафіком, сохарём і малярём, най собі дахто гварить, што хоче. Вытримали сьте много, главно людьской зависти і злобы, чого свідками сьме были і мы, штуденты на катедрї вытварной выховы, кідь ся вас снажили зошмарити з посту єй ведучого. І так ся то тым „малым“ подарило, але в нашых очах сьте ай так зістали великым, богатырём Садком.

 

Перебачте мі таке особне інтермеццо, але мусив єм свому професорови повісти то, што єм ся му не одважив і не встиг за жывота. А теперь кус офіціалнї о ёго жывотї, творчости і снажіню.

Штефан Гапак ся народив 16. октобра 1921 року в Пінковцях, Михаловского окресу. А як ся там взяв Русин? Та так, же ёго отець походив із підкарпатьского села Лумсоры і в рамках тогдышнёй Чеськословеньской републікы приходив за роботов на богате панство до Пінковець. Часом там робив нелем як рольницькый і ховательскый помічник, но і як тесарьско-ставбарьскый ремеселник, котрый нескорше зо своёв женов сі ту купив за зароблены пінязї малый фалаток землї і збудовав хыжу. Так ся ту усадив і ту ся народив Штефан, котрый по отцёви здобыв тїлесну робустность, твердость характеру, але в грудях добре сердце, а в сердцю любов к землї і честній ремеселній роботї. Він быв прикладом про далшых двох молодшых сородинцїв, што зістали жыти – брата Павла, нескорше доктора історії в Словенській академії наук, і сестру Зузану, бывшу доцентку вытварной выховы і малярьку.

Путь к ёго вытварній творчости не была легков. По скінчіню Ужгородьской учітельской семінарії зачав учітелёвати в народній школї у Збою, теперїшнёго Сниньского окресу, на самім выходї теперішнёй Словакії. В авґустї 1944, кідь тоту часть Снинщіны забрали Мадяре, як „непослушного“ го взяли до концентрачного табора в Мадярьску. Одты ся му з ґрупов інтернованых подарило втечі в апрілю 1945 року і по переходї фронту в Дєрі вступив до Червеной армады, де быв придїленый до штабу 136. командатуры ІІ. україньского фронту як перекладатель і орґанізатор навернутя ослободженых обывателїв до своїх сел і міст. По войнї зась учітелёвав у Дубраві і Березовцї, але мав тугу ся дале учіти, быти школованым вытварником, нелем учітелём народной школы, зато в роках 1946 – 47 продовжовав свою науку в Міщаньскій школї в Міджілабірцях, потім на Педаґоґічній факултї Словацькой універзіты у Братїславі, але одты такой перешов на Академію вытварных умень до Прагы, де здобыв найлїпшы основы вытварного уменя в роках 1948 – 53.

 

Як вышколованый пришов до Пряшова, де робив вытварного редактора в часописах Дружно вперед, Дукля і Выдавательстві ЦК КСУТ. Ту зачав і як ілустратор часописів і книжок, притім ся як вытварник постарав і о выздобу першых свят културы у Свіднику ці першого выступлїня ПУНА. Але лем тото робити, то го не успокоёвало, зато пішов передавати свої знаня і способности вытварника молодым штудентам на Педаґоґічну факулту Універзіты П. Й. Шафаріка, де робив од 1953 року аж до одходу на пензію. Міджітым у 1960 роцї ся габілітовав на доцента а в 1971 роцї ся став універзітным професором. В тім же роцї ёго педаґоґічна робота была оцїнена і тітулом Заслуженый учітель, притім не буду выраховлёвати далшы ёго оцїнїня і функції на факултї, універзітї і інде.

 

Але Штефан Гапак быв і є знамый нелем як высокошкольскый вытварный педаґоґ, але і плодный креслярь, ґрафік, ілустратор, сохарь і малярь реалістічной орьєнтації, котрый презентовав свої вытварны здобыткы, резултаты своїх творчіх мук на многых колектівных і самостатных, домашнїх і загранічных выставках. І так в моїм архіві є, може, найвеце різных каталоґів праві з выстав Ш. Гапака.

 

В ранній етапі формованя ёго вытварного таленту быв на першім місцї рисунок церузов, угликом або сепіёв, вытворив ряд прецізных рисунків і ту ся уж проявлять пізнїшый ёго нахыл до ґрафікы, в котрій домінує смысел про лінію і плоху. Але жебы сьме не были неконкретны, спомяньме з того часу холем пару рисунків: Дїдо (туш, 1948), Баба (углик, 1948), Сидяча (крейда, 1949), Молотьба (углик, 1950), По бою (углик, 1954) ці Выбераня бандурок (церуза, 1955). У ґрафічній творчости спробовав може вшыткы технікы, але найвыразнїшы роботы створив техніками сухой іглы, літоґрафії ці вырїзованя до лінолеа. Спомяньме з них холем пару тых найлїпшых: Селян Кобан із Дубравы (ліноріт, 1947), Дубравскы жены (дереворіз, 1948), Партізане (дереворіз, 1953), Спущаня на санках (колорованый ліноріт, 1955), Яворина (акватинта, 1956), Шарішанка (суха ігла, 1956), В Ольшавцї (лепт, 1957), Сестры (літоґрафія, 1962), Лїтня країна (літоґрафія, 1967), У Пчолинім (літоґрафія, 1970) і іншы. Знамы суть ёго ґрафічны портреты, зроблены техніков сухой іглы ці літоґрафії: Е. Ракошія і Ю. Даня (1957), М. Йордана, Ю. Костюка, П. Марковіча, Н. Діця (вшыткы 1962), Ф. Іванчова ці А. Куська (1966) і іншы. В роцї 1962 Ш. Гапак побывав у тогды совєтьскій Середнїй Азії, де створив множество шкіць і пізнїше на їх основі ґрафічны роботы в техніках літоґрафії і вырываня ці вырїзованя до лінолеа: Бухарьскый купець, Полудень у Бухарї, В Самаркандї, Мешіта Калаян, Хутор Чар-Бакір і іншы, у котрых суть характерны: острый контраст світла і тїни, чім автор знаменито выразив характер країны, заллятой сонцём і з самобытнов архітектуров.

 

Важнов частёв у вытварній творчости автора было сохарьство, вытворив много сохарьскых портретів, як Т. Г. Шевченко (1953), Сестра (1954), Малярь Е. Ракоші (1956), А. Чума (1956), але іщі веце плакет, спомяньме холем: Ю. Шереґій (1969), М. Дубай (1970), В. Зозуляк (1970) і т. д. В 1969 роцї быв створеный Памятник А. Павловічови у Свіднику а до того памятника Ш. Гапак вытворив два рельєфы у шарішскім травертінї під назвами Вірность і Одданость.

 

Але може найвеце вытварных робот створив Ш. Гапак як малярь, котрый ся інтересовав як фіґуралныма мотівами, портретами, так і країнов, букетами квітів. Із фіґуралных мотівів незабытным ся став Баницькый бріґадырь (1950), Вытїгованя лену (1950), Перед змінов (1951), Звожованя сїна (1954), Дружстевници (1956) і іншы, котры свідчать о тім, же автор знав нелем зобразити роботу дружстевників і робітників, але знав ся понурити і до псіхікы тых простых людей. Техніков мальбы олїёвыма фарбами вытворив выразны портреты Олле Шміт, штудент із Ніґерії (1950), Штудія женьского портрету (1955) і другы.

 

Але Штефан Гапак вытворив найвекше множество поглядів на країну нашого русиньского реґіону, а то техніков пастелу: Лїтнїй день (1967), Деревяне село (1969), Снопы (1972), Полёвый пішник (1973) ці Березкы (1974), но главно олїёвыма фарбами: Квітучій сад (1953), В Репеёві (1954), В Ціґельцї (1959), Бабина хыжа (1963), Ближить ся осїнь (1978), По жнивах (1980), Коморка в РуськійБыстрій (1980), На верьхнїм кінцю в Остурнї (1982), Осїнь в Реґетівцї (1983) і т. д. Ёго погляды на країну і єй закутины спершу были подаваны у веце стлумленых одтїнках фареб, а з роками палета автора ся выяснёвала і він поужывав пестрїшы фарбы, причім барз любив малёвати красну осїнню природу.

 

Могли бы сьме іщі много написати о жывотї і творчости вытварного педаґоґа і умелця Штефана Гапака, але слова і так не выповідять вшытко о ёго жывотї, характерї, думаню, позіціях, снажіню вытварника. Може найвеце є то зашіфроване у ёго рисунках, ґрафіках, сохарьскых роботах, мальбах, котры, єдным словом – найлїпше відїти і пережыти. Таку можность сьме мали на многых выставках або у Вашім ательєрї. Будеме, вірю, і в будучности мати можность, може в новім Музею русиньской културы в Пряшові, позерати на Вашы образы і все споминати на Вас, бо через них ся нам все припоминате, пане професоре.

 

Мґр. Александер ЗОЗУЛЯК, Aкадемія русиньской културы в СР, Пряшів, Словакія

 

(Жрідло: ПгДр. Марія Мальцовска (зост.): 100 вызнамных Русинів очами сучасників І. часть, Пряшів: Світовый конґрес Русинів, 2007, с. 30 – 34.)