20. 11. 2020: Штефан СМОЛЕЙ: Боцан і Жабяк, Лакомы Вовци, Цап і Козы (Байкы)

Штефан СМОЛЕЙ

БОЦАН І ЖАБЯК

Зачінала ярь.
Старый Жабяк
ся зобудив
із зимного
спаня.
Протерав
свої очі
до ярьного
рана.
Чудовав ся
і сам собі
зачав  
вытыкати:
„Уж давно
ярь,
а Я довго
зістав собі
спати.
Снїженкы істо  
спід снїгу  
стали
выходити.
І пчолы
істо лїтають,
стали мед
носити.
А Я?  
Уж єм  
давно,
давно  
мав у водї  
квакати.  
Заспав єм,  
із солодкого
спаня  
не міг єм ся  
пробрати.
Ніч то зато.
Ярьный дождік
очі мі омыє.
Сонце своїма
лучами
теплом ня
загріє.
Выспав єм ся,
свої силы
не буду
шпорити.
Я свою ярьну
роботу
стигну  
поробити.‟

Недалеко
стояв Боцан,
Жабяка  
слїдовав.
Не хотїв го
сполошати,
тихо му
догваряв:
„Жабяку,
я тебе глядам,
мам про тебе
новину.
Познам твої
сестры,  
братів
і цїлу родину.
Кедь хочеш,
я можу тобі
сам послужыти.
Можу із тобов
к родинї
такой полетїти.‟

Жабяк гварив:
„Дякую тобі,
Боцане,
за твою
охоту.
Довго єм
спав,
мам ші  
в своїм
мочарї  
роботу.‟

Жабяк  
Не стиг
свої  
думкы
дали  
доповісти.
Боцан  
крочнув,
стиг  
Жабяка
єдным  
гылтом
зісти.

Слабшый
на свою  
довіру
може  
доплатити,
кедь забуде,
же міцнїшый
знать і
уближыти.

ЛАКОМЫ ВОВЦИ 

Двоми вовци, 
як бы  
братя
по лїсї  
ходили.
Уж были  
міцно  
голодны,
уж бы  
дашто зъїли.
Походили  
цїлый  
хотарь,
полями, 
лїсами,
не нашли  
ніч,
ани Мышку,
ці гнїздо
з пташками.

Вышли  
з лїса,
недалеко
долов 
долинами
текла ріка
повна  
воды,
гучала  
волнами.
Єден із  
Вовків
відїв рыбу
у водї  
плавати.
Став  
другому
серед  
воды
рыбу  
вказовати.
„Подьме  
собі
холем єдну
рыбу  
поїмати.‟
Слины ся їм
зачінали
в ротї  
збіговати.

Другый  
крічав:
„Як ку  
рыбам
ся дістати?
Кедь вода  
велика!
А мы  
не знаме
плавати.
Хыбаль  
чоловіка  
поїднати,  
заплатити,
дачім  
одмінити.
Ці ся  
із ним
на тых  
рыбах
будеме  
дїлити?‟

Першый  
гварив: 
„Не треба  
нам
чоловіка,
подьме  
воду пити,
будеме ся 
лем мы  
двоми
на рыбах  
дїлити.‟  

Пришли  
ку ріцї
i обоми
стали воду  
пити.
Уж  відїли  
як ся  
будуть
на рыбах  
гостити.
Воду пили  
довго,
довго,
пили  
і лыґали,
аж ся  
обом
од той  
воды
брїхы  
попраскали.

А што  
люде?
І у людей
часто  
бывать,
же хотять
богатство  
мати.
Ці їм  
силы
нато  
старчать
не хотять  
думати.                                                  

ЦАП І КОЗЫ

Ішов Цап  
із поля
тай  
роздумовав,
як бы  
ся  
сам змінив,
што бы  
він  
выдумав.
„Ганьблю ся,   
не хочу
дале  
Цапом  
быти.
Што бы  
выдумати,
жебы ся  
змінити.

Купив собі  
скору
з Медвідя  
старого.
Облїк ся,  
а Козы
смотрили  
на нёго.
На велике  
чудо
стали  
позерати,
єдна із них  
стиха
зачала  
шепкати:
„Такого  
Медвідя
щі єм  
не відїла,
жебы му  
на уха
рогы  
выходили.
Што  
за чудо  
пришло,
одкаль ся  
ту  взяло.
Скора як  
з Медвідя,
жебы рогы  
мало?
Цап не може  
быти,
Медвідь  
ани тїлько.
Выженеме го  
одталь,
няй собі  
іде світом.‟

Цап од Кіз  
одышов
і став ся  
ховати,
о своїм  
нещастю
став  
роздумовати:
Де я 
теперь піду?
Ку кому  
ся придам?
Кедь я  
на никого
такый ся  
не подобам.
Козы ня  
выгнали,
Медведїв  
ся бою.
Чом я  
таке зробив?
Кому  
подякую?

І Чоловік  
часто
штось таке  
выдумать.
Крыє сі  
свою тварь,
хоць єй  
прекрасну  
мать.
І свою  
бісїду
охотный  
забыти,
жебы меджі  
другыма
сам собов  
не быти.

(З приправлёваной книжкы Штефана Смолея – І таке ся (не) ставать.)