19. 7. 2019: Людміла ШАНДАЛОВА: Поляна, Пупава, Світло, Чістота

Поляна

А там горї, на Полянї,
де Циґане краснї грали.
На гусельках чаровали,
хасу в танець вызывали.

Весело грав прімаш старый,
ты, шугайку білой твари,
гнедь до танцю першый-сь скочів,
не спущав єсь з мене очі.

Я ку тобі стала сміло,
красшой пары там не было.
Як мы двоє танцёвали,
сосенкы ся обзерали.

Шептав єсь мі шумны слова.
Я вірила. Бо ты знова,
не спущав із мене очі,
за тепленькой лїтнёй ночі.

Сердце тихо трепотало –
ці ня любиш, ці не мало...
А ты повів: Лем ты єдна
будеш моя люба жена!

Твоя рука, міцна, тепла,
не єсть, де бы-м теперь втекла.
Цїловав-сь біле личенько:
Будеш лем моя, Геленко!

Повідав єсь: – Моя міла... 
Я ті вінок зохабила.
За місячной ясной ночі
там під соснов о півночі.

Преплели ся ножкы босы
за вечернёй влагой росы.
Обік мого твоє плече,
Боже, не треба мі веце!

Загукала сова праві –
як нам любо в польній траві.
Аж небо ся закрутило
кедь співало тїло з тїлом.

Нічка зблїдла, когут будить,
збуджають ся в селї люде.
Завтра знову під сосенков
почекам я тя, Геленко.

На другый день, зорї змерькли,
втїкала єм коло церькви.
Там – догоры, на Поляну
під сосенку собі стану.

Каждый день за каждой хвілї,
чом ня мучіш, де єсь, мілый?
І сосенка заплакала,
кедь єм на тебе чекала.

Теперь буду колысати,
можу на тя не думати?
Мам про сынка слова слабы,
же нянїчко нас зохабив.

Дарьмо єм ся веселила
як єсь гварив: – Моя міла... – 
Сынка зову твоїм меном,
і так вшытко уж страчено...

Танцёвав єсь на Полянї,
бодай бы єсь там скамянїв!
Бодай бы тя вода взяла!
А я з тобов танцёвала....


Пупава

Пупавонькы розсїяны
в новых, красных кабатикох,
од вітрика спелеханы
жовтїють ся в полю тихо.

Мягко сидять в ярьнїй траві
побратаны додалека...
Задув на них вітрик праві – 
поцїловав, ніч не чекав.

Є їх много, суть так мілы...
Зраховати їх претяжко.
Луку, гай сі присвоїли,
з прелюбезным непорядком.

Жовтенькы сонечка любы,
скрыли тепло до клубяти.
Дав їм Бог у златім домі
вічну красу хосновати.

Красу златых, нїжных пупав
до вінчіка дївча звило.
Бы ся в златожовтій красї
міленькому залюбило.


Світло

До травы раннёй ллїє ся світло,
давно ся розмыли тїнї послїднї.
У дничку новім небо ся стрїтило
зо вшыткым створїнём на землї.

Листочок малый, звогнутый росов,
напростив  к небочку ся сміло.
Єден твор жаждущій к праменю дошов – 
напивши ся воды, ожыв надїёв.

Квіточок розпукнув у своїй красї,
бы луку зафарбив на жовто-біло.
На конарь одразу пташок засїв
бо ся му заспівати хотїло.

Жывотодарне тепло ушыткых гласкать, 
не є той силы, штобы день стримала.
Міцнїша з міцных є Божа ласка,
а ласка ся праві на світ вылляла.

 

Чістота

Нападав білый снїг
а край ся выновив.
Згоры Божый замір
людём ся выповнив.

Тихота спокійна
душу мі обяла.
Той ночі мамочка
люба ся приснила.

То мамка ня тїшить,
день мі є веселый.
Чісто є, невинно – 
покій ся розстелив.

Script logo