19. 2. 2021: Красы і хыбы книжкы з русиньскыма повіданями

У 2020-ім роцї вышла у Выдавництві Матіцї словацькой (Vydavateľstvo Matice slovenskej) книжка під назвов Повісти і повіданя карпатьскых Русинів. Авторами суть Петер Мішак і Петер Вырлик.

Книжку, котра є такой на зачатку присвячена памятці русиньского писателя Миколая Ксеняка, якый вмер у фебруарі 2020-го року, своїма ілустраціями збогатила Анна Гаусова. Публікація была выдана в рамках едіції Мапа повістей Словакії, в котрій уж было выданых девять іншых книжок.

Посмотрили сьме ся на дану книжку, і маєме намагу єй коротко оцїнити. Так, як приносить свої красы, приносить і хыбы, котры в нїй абсолутно не мусили быти.

Унікатны повіданя з ілустраціями

„Унікатны повіданя, котры меджі собов бісїдовали люде з густых карпатьскых лїсів і прекрасных полонин од часів, кедь край справовали храбры русиньскы князї, кривды направляли храбры збойніцї, і світ людьской фантазії овладали міфічны поставы, драци, чорты, русалкы і камянны варташы скарбів,“ так описує выдаватель на окладцї книжку, котру має чітатель в руках.

У скоро 130-сторінковій публікації найдеме 23 повідань, котры, окрем єдного, суть роздїлены до пятёх капітол. Тоты суть конціпованы тематічно і мають назвы Замкы, Любов і кров, Скарбы, Під покровительством трикреста а Сіль і вода. Окремо, мімо капітол, є оповіданя Як князь Коріятовіч з драком боёвав, котрым ся зачінать світ русиньскых повістей захопленый в публікації.

Чітатель собі в книжцї найде цїнный матеріал русиньской народной словесности в перекладї до сучасного словацького языка, котрый але не стратив приповідкову поетіку. Збогачена ілустраціями публікація є такым малым скарбом нелем про дїти, але і про дорослых, кторых інтересує тематіка народной словесности карпатьскых Русинів.

Навеце, повіданя не суть лем з Підкрпатьской Руси, але і з теріторії днешнёй Словакії. Так собі можете в книжцї прочітати нелем о Мукачівскім, Ужгородьскім замку, ці замку в Боржаві, але о тім Старолюбовняньскім. Чітатель ся не дізнать лем о любви Олексы Довбуша, але і о Поган-Дівцї ці Мойсеёви Угринови.

Єднозначно треба оцїнити, же така публікація на Словакії вышла. Тексты выданы по словацькы можуть приближыти наше нематеріалне богатство, менше і веце знамы повіданя нелем Словакам, але  і самым Русинам, котры уж так само позабывали на многы повіданя, якы колись належали до основной устной традіції, і котры не чітають кіріліцю, жебы собі тоты тексты найти в іншых жрідлах.

Проблема публікації є може лем в тім, же повістями і повіданями не кінчіть. Позначкы і дослов є так дакус контроверзный.

Менше є даколи веце

Книжка, як апендікс, обсягує і споминаный дослов а поясніня з позначками. Ку дослову ся дістанеме пізнїше. Ку позначкам пару позначок.

Авторы публікації правилно пишуть о русиньскім народі, о ёго великости, што до кількости членів, і о тім, де всядыль жыють Русины. Проблематічне уж є дїлїня народа. В книжцї ся наприклад дочітаме, же Лемків маєме і на Словакії. Но, бісїдовати о Лемках на Словакії, кедь іщі ани меджі досправдовыма Русинами- Лемками на польскім боцї граніцї не є тота самоназва аж така стара, є мінімално смішне. Особно автор статї знать лем єдного, вызначного академіка, котрый ся голосить ку Лемкам і є зо словацького боку граніцї. Але тот самый ся голосить і ку Українцям і Козакам. Іншак ся якбач з того боку Карпат нихто Лемком не назве, а не так давно ся так не называли ани Русины з того другого боку.

Далшов проблемов є наприклад то, де находила ся Підкарпатьска Русь. Буду цітовати:

„Закарпатьска Україна є штучна і політічно мотівована назва теріторії, котра належала аж до 1918-го року до Угорьска. По взнику першой Чехословацькой републікы (ЧСР) ся їй жытелї – переважно Русины – приголосили ку новій державі Чехів і Словаків. Історіци в повязаню з тым бісїдують о Русинах як о третїм державотворнім народї. В тім часї ся зачала хосновати і офіціална назва теріторії Підкарпатьска Русь. Влада ЧСР выдала Ґенералный штатут про орґанізацію і адміністратіву Підкарпатьской Руси (1920 р.).“ Тілько з цітації, з котров, аж на малы позначкы, дало бы ся быти согласным.

Но покля найдеме в рамках пояснїнь і позначок высше цітованый текст, на обкладцї ся о Русинах і Підкарпатьскій Руси дочітаме інше. Знова цітую:

„Членове кількостёв невеликого народа Русинів жыють меджі нами, ани о тім не знаме. Населюють край на выход од Высокых Татер аж до Польщі і на Україну поздовж облука, котрый творять гребенї і верьхы Карпат. Много їх жыє на Підкарпатьскій Руси, котра была свого часу частёв Словакії.“

І мій вопрос є, і на тото бы єм досправды хотїв од авторів пояснїня, же коли Підкарпатьска Русь была споминанов „частёв Словакії“? Бо такого часу в історії не было.

Дослов ку дослову

Могли бы сьме продовжовати в многых далшых хыбных (або маніпулатівных?) высловах у книжцї, але і так є найквекшым шоком дослов, котрый приготовив русиньскый малярь і ґалеріста Андрій Смоляк.

Андрія Смоляка собі автор статї за вшытко, што робить і што досягнув, цїнить. Ани дослов, котрый написав, не є планый в тій другій части, кедь пише ку темі книжкы. Но перша, особна часть, є дакус нашыроко пущена узда.

В текстї ся наприклад дочітаме, же і кедь ся офіціално бісїдує, же найпевнїше приятельство є меджі Чехами і Словаками, „глубка приятельства меджі Русинами і Словаками ся ани не дасть дефіновати. Сьме асімілованы. Докінця і меджі собов бісїдуєме по словацькы.“

Значіть, асіміліація векшым народом є безконечна любов? Автор той статї собі то не думать. Якраз высше спомянуте приятельство Чехів і Словаків веце говорить о приятельстві, кедь і наперек сполочній державі Словаци зістали Словаками, Чехы Чехами, зо своїма языками, културов. Асімілація не є істо штось, што бы сьме мали оцїнёвати як „глубоке приятельство“.

І кедь уж пишеме о тім приятельстві, Русины жыють і в Польщі, і на Українї, і в Мадярьску, Сербії, Хорватії, Румунії, і што тоты части русиньского населїня мають зо Словаками? Но ніч, так як Русины на Словакії не чують жадны повязаня з Поляками або Мадярами.

Цілково, бісїда о тім, котрый народ з котрым є векшый цімбор, кінчіть втогды, кедь єден другому перешкаджать в даякых інтересах. Там кінчать дружбы народів і приходить реаліта. Нажаль.

Закінчіме то абсолутнов перлов. Андрій Смоляк в дослові пише, же „сьме Русины, але сьме Словаци.“ Но нїт, не сьме. Выслов такого тіпу є паралелов „сьте Русины, але то є властнї, же сьте Українцї.“ Русины суть самобытный народ, і они ним суть, ці жыють на Словакії, в Польщі, на Українї або будьде. З такыма асімілачныма выголошінями нелем же не мож быти згодным, але треба ся проти них поставити.

На конець

Задумом той рецензії не є одрадити чітателїв, жебы взяти книжку до рук. Як было высше спомянуто, она досправды обсягує скарбы нашой духовной културы. Належыть вдяка выдавателёви і авторам, же таку роботу зробили.

Но єднако як в припадї книжок, котры были выданы за комуністів з україньсков ідеолоґіёв, і ту треба мерьковати на дакотры пункты, і лїпше може скінчіти чітаня при послїднїм русиньскім повіданю, котре є о студнику в Мукачівскім замку. Повість говорить, же з нёго веде довга ходба аж до пекла…

Петро МЕДВІДЬ, ЛЕМ.фм, языкова управа: ред. АРК в СР, жрідло фотоґрафії: vydavatel.sk