17. 3. 2021: 120 років од смерти будителя Русинів – Адолфа Добряньского
Адолф Добряньскый (Адольф Добрянський, Адольфъ Ивановичъ Добрянскій-Сачуровъ, Adolf Dobrjanskij, псевдонiмы: Аидинъ, Ein Slave, Стрѣмецъ) нар. 19. 12. 1817 у Родлёвi втогдышнёго Угорьского кралёвства, теперь на теріторії Словакії, умер 18. 3. 1901 в Інсбруку у втогдышнїм Австрійскім Тірольску, треперь на теріторії Австрії. Карпаторусиньскый політічный теоретик і діятель російской народной орьєнтації на Словакії і на Підкарпатьскій Руси.
Быв сыном ґрекокатолицького священика, учів ся у ґімназіях в Левочі, Рожняві і Мішколцу (1827 – 1931), штудовав філозофію в Кошіцях (1833), право в Еґерї (1834 – 1836) і баньске діятельство у баньско-лїсницькій академії в м. Баньска Бистріця. Освіту завершыв у Віднї (1746), вольно овладав дакілько языків, у тім чіслї нїмецькый, угорьскый, анґліцькый, французскый, таліяньскый і ґрецькый. Робивши як баницькый інжінїр, навщівив Богемію, де ся стрїтив з чеськыма політіками і културныма діятелями Франтїшком Палацькым, Франтїшком Ріґером і Карлом Гавлічком-Боровскым.
А. Добряньскый спочатку вітав револуцію в роцї 1848 в Угорьску, надіявши ся, же єй ліберална влада на челї з Лаёшом Кошутом узнавать обчаньскы права Русинів. Як прояв вірности Угорьску, А. Добряньскый не бере участь у роботї Славяньского конґресу в Празї (юн 1848). Кедь А. Добряньского зволили до угорьского парламенту за словацькый окрес Баньска Бистріця, быв обвиненый із панславізму і ёго мандат не быв узнаный. Перейшовши до опозіції угорьскому парламенту, А. Добряньскый перейшов до Пряшова, де став на чело ґрупы актівістів, котра створила політічный проґрам, якый вызывав до споїня вшыткых Русинів Угорьского кралёвства і Австрійской Галічіны (значіть выходной Галичіны і Лемковины). На концю януара 1949 р. А. Добряньскый предложыв новому австрійскому імператорови Францови Йозефови І. (пр. 1848 – 1916) петіцію „О споїню руськых корунных земель до єдного політічного і адміністратівного цїлого‟ і попутовав до Львова з цїлём координації снажінь з Главнов руськов радов, яка стала высшым орґаном про галицькых Русинів. В апрілю 1849 р. влада Австрії призначіла А. Добряньского цівілным комісаром про споїня з російсков царьсков армадов ґенерала Паскевіча, яку імперетор Франц Йозеф попросив про придушіня угорьской револуції.
По поражцї угорьскых войск (авґуст 1849) А. Добряньскый став на чело делеґації Русинів (в єй зложіню были: ёго брат Віктор Добряньскый, Михайло Висяник, Вікентій Алексовіч, Йосиф Шолтес і Александер Яницькый), яка зачала розговоры з высокыма урядниками у Віднї (октобер 1849) і дала іншу петіцію цісарёви. Меджі 12 пунктами петіції была пожадавка про узнаня русиньской народности в Угорьску, демаркацію граніць теріторій, заселеных Русинами, заведжіня „руського‟ языка до школ і містной влады, выдаваня русиньской преси, менованя Русинів до функцій урядників і даня можности угорьскым Русинам учіти ся на Львівскій універзітї. Пожадавка споїня ся з Галичінов, яка фіґуровала в попереднїй петіції, была стягнута як нетриятельна про Відень.
По заведжіню Австріёв воєньского положіня в Угорьску і перегляду адміністратіной штруктуры кралёвства А. Добряньского былом призначено радцём началника Ужгородьского цівілного окресу (октобер 1849). До округу належали комітати Унґ, Береґ, Уґоча і Мараморош. На думку А. Добряньского тота адміністратівна штруктура мала стати першым кроком до автономного Руського окресу. Він выдав офіціалны документы і прокламації в „руськім‟ языку, завів навчаня у „руськім‟ языку в школах і призначіня Русинів на державны посты. По ліквідації Ужгородьского цівілного окресу в марцу 1850 р. А. Добряньскый перешов до Кошіць, де у 1861 р. він быв зась зволеный до угорьского парламенту і зась але го збавили мандату. В тім часї А. Добряньскый зробив проґрам роздїлїня Угорьского кралёвства на пять народностных окресів: нїмецькый, мадярьскый, сербскый, румуньскый, русиньскый і словацькый. У 1865 р. А. Добряньского зась зволили до угорьского парламенту і наконець было му поволено реалізовати функцію посланця. Він быв окремо актівным у пропаґації културной сполупраці меджім Русинами і Словаками, быв першым сполупредседом Общества св. Василія Великого в Ужгородї (1866) і сполузакладателём словацькой културной надації „Matica slovenská“ (1867) у Турчаньскім св. Мартинї. Тото „панславістічне‟ діятельство выкликало неволю угорьского веджіня, якому в 1869 р. ся подарило позбавити А. Добряньского фузнкції посланця.
По одходї на пензію А. Добряньскый перейшов жыти на свій маєток у селї Чертіжне на Словакії, але про наростаючі переслїдованя угорьскыма властями вырїшыв у 1875 р. еміґровати до Росії. Кедь ся у роцї 1881 вернув до Австрії, став жыти і діяти в центрї Галичіны – Львові, але того самого року угорьскый премєр Калман Тіса пересвідчів австрійскы властї зорґанізовати суд (12. 6. – 29. 7. 1882), якый обвинив А. Добряньского і ёго дївку Ольґу Ґрабарь, котра в тім часї тыж жыла у Львові, і ґрупу галицькых русофілів із державной зрады. Неберучі до увагы, же не были доказы, у выслїдку суду А. Добряньскый быв примушеный перейти до Відня, а одты на крайный запад Австрії, до провінції Тірольско (м. Інсбрук), де провів послїднї два десятьроча свого жывота. Почас того часу публіковав статї, в якых высловлёвав пересвідчіня у немилнучости федералізації Австро-Угорьской монархії („Programm zur Durchführung der nationalen Autonomie in Oеsterreich“, 1885) і русофільскы пересвідчіня про належность Русинів до російского народу („О современномъ реліґіозно-политическомъ положеніи австро-угорьской Руси‟, 1885). Почас інсбруґского періоду свого жывота він підтримовав контакты з політічныма і културныма діятелями Російской імперії, втогды, кедь, споїня з Підкарпатьсков Русёв у тім часї практічно не мав.
А. Добряньскый быв похованый у селї Чертіжне, окре Меджілабірцї. Як узнаня ёго заслуг Общество Александра Духновіча в Ужгородї поставило памятну бусту А. Добряньского авторкы Олены Мандіч у м. Михаловцї (1928) і в Ужгородї (1929).
Література: Антонъ Будиловичъ, Объ основнхъ воззрѣніяхъ А. И. Добрянского (Санкт-Петербурґ,1901); Федоръ Ф. Аристовъ, Карпаторусские писатели, Т. 1 (Москва, 1916) с. 145-223; Павелъ С. Федоръ, Краткій очерк дѣятельности А. И. Добрянскаго (Ужгород, 1926); Florian Zapletal, A. I. Dobrjanskij a naši Rusíni r. 1848-1851 (Praha, 1927); Степан Добош, Адольф Иванович Добрянский: очерк жизни и диятельности (Братислава – Пряшів, 1956).
Іван ПОП, здрой: „Енциклопедія історії та культури карпатських русинів‟ зоставителїв П. Р. Маґочія і І. Попа. Ужгород: „Видавництво В. Падяка‟, 2010, с. 180-182, переклад з україньского языка і звыразнїня писма: А. З.
