16. 10. 2020: 110 років од народжіня вызначного русиньского підкарпатьского маляря Федора Манайла

Федор Манайло (Федоръ Манайловъ) нар. 19. 10. 1910 в селї Іванівцї, у втогдышнїм Угорьскім кралёвстві, теперь на теріторії Україны, умер 15. 1. 1978 в Ужгородї (СССР) на теріторії сучасной Україны. Быв малярём і педаґоґом на Підкарпатьскій Руси.

Ф. Манайло закінчів російску ґімназію в Мукачові (1928), Высшу школу  промыслового уменя „Ум прум‟ у Празї (1934), почас того часу навщівив дакілько умелецькых центрів у Франції (1930). Умелець быв з молодшой ґенерації Підкарпатьской школы малёваня, ёго естетічный світогляд формовав ся в Празї 1930-ых роках. Він малёвав натурморты в штилї, што споёвав експресіонізм і суреалізм, обагаченый мотівами підкарпатьского народного уменя (главно уменя Гуцулїв).

По навернутя ся з Прагы на Підкарпатьску Русь Ф. Манайло почас короткого часу  учів в початковій школї села Іванівцї (1936 – 1937), потім у Торговій школї в Ужгородї (1937 – 1945). Почас того першого періоду своёй творчости Ф. Манайло як незавіслый умелець створив свої найкрасшы роботы, в т. ч. натурморты і епічны пейзажі: Великаны (1932), Над селом (1934), Кошары (1937), Народна ґотіка (1940); експресіонічны образы жытелїв Карпат: Гуцулка (1939), Із церькви (1940), Мати з дїтинов (1941); полотна, што зображують холод смерти: Смуток (1938), Погріб (1942). Од 1941 р. в роботах майстра зачали доміновати зловістны темы: Узкость (1941), Втїканя (1941), Чекаме (1943) і намагаючі ся компензовати зростаючу узкость, Ф. Манайло зображує сцены велости в: Стрїчають молодых (1941), Гуцульска свадьба (1942); зображіня приповідковых ґероїв: Богатырї (1941), Іванко Смілый (1941).

Із заведжінём совєтьского режіму на Підкарпатьскій Руси по 1945 роцї сталінска влада выжадовала од умелця ілустровати „радость із ослободжіня‟, „споїня‟, „будованя соціалізму‟ і „досягнутя обновлїня краю‟. Роботы умелця были нароком забыты як „тяжкы про порозумлїня і непотребны простому народови‟, і сам Ф. Манайло быв згодый з тыма обвинїнями, намагав ся змінити і свій штіл, і дії. Совєтьскый режім чекав од умелця учнївскы старостливости у навчанї ррелізму 19 ст. про продукованя робот в штілї єдино доволеного в тім часї соціалістічного реалізму. У выслїдку обявили ся серії полотен, створеных про представу влады, што не мали естетічну цїну: Стрїча Червеной армады (1945 – 1946), Нафтопровод в Карпатах (1960) і под.

В часї „хрущовского увольнїня‟ умелець снажыв ся вернуть до „мунулого Манайла‟. Переломным моментом в тім процесї была ретроспектівна выставка ёго робот в Києві (1961 – 1962), што демоштровала контраст меджі „старым Манайлом‟ і порожнёв монументалностёв повойновых робот. В тім часї умелець вертать ся к минулым темам, што одзеркалюють традічный підкарпатьскый жывот: Танець при огню‟ (1966), Гуцульскы жытелї (1967), Свадьба (1968), і зачінать створїня досправды монументалных полотен: Весна в Карпатах (1961)...

То быв єднак „старый Манайло‟, але радше то быв третїй ступень розвитку духа умелця. В тім часї він ся став главным умелцём-декоратером Закарпатьского державного театру в Ужгородї і почас екперіментованя з новыма формами декоратівного уменя, главно з „ґрафіков‟ на динях. В послїднїх роках жывота Ф. Манайло обернув ся ку темам, што были „землёв незнамов‟, а то містьской і індустріалной тематікы. У псевдодекоратівных полотнах – Дїтьскый світ (1973) і Музика заводу (1974) – він малёвав ґеометрічно точны бетоновы конштрукції і фантастічны кововы сітї, якы свідчіли про приблиижіня ся новой, четвертой штадії ёго творчости, яку але умелець не досяг про проґресуючу хвороту.

Література: Владимир Ф. Цельнер, Ф. Манайло (Москва, 1986).

Іван ПОП, здрой: „Енциклопедія історії та культури карпатських русинів‟ зоставителїв П. Р. Маґочія і І. Попа. Ужгород: „Видавництво В. Падяка‟, 2010, с. 441-442, переклад з україньского языка i зміна фотоґрафій: А. З.