15. 3. 2018: Іван Сілвай – послїднїй будитель ХІХ. стороча

Священик, писатель, етноґраф і културный діятель. Історік Іван Поп о нім пише як о остатнїм русиньскім будителёви ХІХ. стоточа. Минуло 180 років од народжіня Івана Сілвая, знамого і під псевдонімом Уріїл Метеор.

Народив ся Іван Сілвай (Иоаннъ Сильвай, Уріил Метеоръ) 15-го марца 1838-го року в селї Сусково на Підкарпатю, котре втогды належало під Угорьске кралёвство. Быв сыном ґрекокатолицького священика і сам став пізнїше священиком. Учів ся на ґімназії в Ужгородї і в Сату Маре, потім штудовав у Централній богословскій семінарії, котра діяла під універзітов у Будапештї. В роцї 1862 быв рукоположеный на священика і служыв на дакілько русиньскых парохіях: Сусково, Дусино, Туря Реметы і Новоє Давідково.

 

Сілвай присвячав ся писаню. Є автором духовной і світьской поезії, повістей, повідань і нарисів на темы сучасного жывота, етноґрафічных бадань, духовных проповідей. Векшына спід ёго пера была публікована у періодічній пресї „Церковная газета‟, „СвѢтъ‟, „Новый свѢтъ‟, „Карпатъ‟, Слово і в шторічнім календарї, котрый выходив під назвов „МѢсяцословъ‟.

 

В роцї 1981 у Санкт Петербурзї Іван Сілвай опубліковав за помочі російского панславісты Володиміра Ламаньского в журналї „Живая старина‟ статю о свадьбяных традіціях Русинів під назвов „Свадебные обряды въ Угорской Руси‟. Ёго крітічна статя під назвов „Положеніе угорскихъ русскихъ подъ управленіемъ Стефана Панковича, епископа Макачевскаго‟, яка была напрямена проти мадярізації єпіскопа Панковіча, так само была надрукована в Санкт Петербурзї в журналї „Славянскій сборникъ‟ у 1875-ім роцї.

 

Сілвай зрозумів потребу бадательства історії, жебы всокотити народне самоусвідомлїня, і так плановав написати історію русиньской сполочности од 1830-ых років до кінця стороча. Но обовязкы священика не доволили му реалізовати тоту думку. Єдинов книжков, котра была опублікована за ёго жывота, быв ёго зборник духовных співанок „Пѣсенникъ‟, котрый вышов у 1903-ім роцї. Окреме історічне значіня має ёго посмертно публікована „Автобіографія‟, котра вышла у 1938-ім роцї.

 

Метеор по собі зохабив шість томів рукописів. Тоты дав докопы із той причіны, же знав, же в періодїі тоталной мадярізації ёго творы книжно публікованы не будуть. В єднім із них, „Наши сокровища‟, суть описаны підкарпатьскы церькви, монастырї і реліґійны свята. Дакілько ёго прозовых творів обявило ся друком у збірцї „Собраніе сочиненій‟ у 1941-ім роцї. Доповнене выданя ёго творів під назвов „Избранниые произведения‟ вышло у 1957-ім роцї в Пряшові. Далшы рукописы выходили у 1960-ых роках.

 

Іщі за жывота быв Іван Сілвай і членом редакції сатірічных новинок Сова, з котрой вышло лем пять выдань. І тото было повязане з мадярізаціёв втогдышнёго єпіскопа мукачовского Штефана Панковіча.

 

По тім, што Панковіч зрушыв Віктором Кимаком редаґовану ґазету „Свѣт‟ і у веджіню Общества Василія Великого зробив ся промадярьскый пуч, Віктор Кимак зъєдинив коло себе ґрупу русиньскых писателїв і публіцістів, меджі котрыма были мена, як Анатолій Кралицькый, Євґеній Фенцик, Іван Сілвай ці Кіріл Сабов, і сотворив новинкы Сова, котры одкрыто крітізовала промадярьску політіку Штефана Панковіча і цїлой Мукачовской ґрекокатолицькой єпархії. Быв то єдиный припад в історії публіцістікы 19-го стороча, коли ся із высшого церьковно єрархы сістематічно высмівали публіцісты. Доднесь не знать ся, хто быв автором чутливых карікатур на Панковіча на сторінках журналу Сова. По выданю першого чісла, котре вышло 2-го юла 1871-го року в Ужгородї, єпіскоп Штефан Панковіч вєдно із угорьскыма властями заплатили друкарнї в Ужгородї, жебы заставити выдаваня новинок. Далшы штири чісла, друге вышло такой 19-го юла, ся Кимакови подарило выдати іщі в Будапештї, аж покля власти обще не заказали выдаваня Совы.

 

Іван Сілвай умер 13-го фебруара 1904-го року в селї Новоє Давідково, котре было ёго остатнёв парохіёв, на котрій служыв.

 

(Статя оброблена подля: П. Р. Маґочій і кол.: „Енциклопедія історії та культури карпатських русинів‟ i I. Pop: „Podkarpatská Rus – osobnosti její historie, vědy a kultury‟.)