15. 11. 2024: Гелена ҐІЦОВА-МІЦОВЧІНОВА: Заслызена Україна (8, СТИХЫ)

Гелена Ґіцова-Міцовчінова

Заслызена Україна (8)

Хто же тому, Боже,

хто тому на винї,

же уж третїй рочок

плач на Українї.

 

Ці то новодобый 

там лем смак чумака,

же глядать у брата

днесь лем груды злата.

 

Же не видять тупцї

слызы материньскы

колись сусїдове

та і братя близкы.

 

Затихла музика

в селї выграваня,

хоць там у промінента

світить злата баня.

 

Же жадный не найде

у сердцї покору,

хоць там у каждого

палацы з мрамору.

 

***

Ці на Українї

лем безбожны люде,

же не кладуть крестик

там на свої груди.

 

Же там божы рады

нихто не выслухать,

же не просить

Отця, Сына і Святого Духа.

 

А може там жыють

лем самы погане,

же ты хрістіаньску віру

запродав Іване.

 

Бо там брат на брата

од злости ся хмурить,

же до моря Чорного

єден не понурить.

 

Попонагляй з братом

строскотанцю Грицю,

на скінчіня войны

роззвучати дзвоны.

 

***
Хто же принїс Українї

тілько баламуты,

же в потічку чісту воду

кров уж каламутить.

 

Же ся дїти уж не мають

там де выкупати,

може дражку там не нашла

уж лем Божа Мати?

 

Же замкнуты на колодку

дверї в Божім храмі,

 

може конець ненастане

Україньскій драмі?

 

Плаче нянько, плаче мама

і цїла родина,

бо глядали, а не нашли

убитого сына.

 

Уж молода черешенька

в садочку розвита,

але мама свого сына

ниґда не привітать.

 

***

В днешнїм часї

то не радость

і не сранда,

же ся мотать

цїлым світом

непокорна

і бездуха

сказоносна

грозна банда.

 

Кедь не видно

в сельскім дворї

сына тїнї

а потічком

кров героїв

тече днесь

по Українї.

 

***

Чом на Українї

малюють на блїдно,

чом ниякой фарбы

на стінї не слїдно.

 

Чом на каждій жыжі

фарба выблїднута,

бо ярочком тече

вода каламутна.

 

Ці то од ясного

сонечка вылїзла,

кедь на каждім столї

вечеря уж пісна.

 

Чом же не приходять

уж до жыжы гостї,

бо не є в родинї

ниякой радости.

 

Колись Україна

была целебріта,

а теперь на лицї

фарба выгорїта.

 

Та і тетка-плетка

бы не увірила,

жебы злата панна

з боїв выгоріла.

 

Хоць і днеська тяжко

роздыхавать жыва,

лемже хто там

та і з чім

раны позашывать.

 

У тяжкій болести

помаленькы тлїє

зато із фарбами

личка не малїє.

 

А ці то од страху

начісто зомлїє,

же там із колося

вінок не увиє?

 

Україно безмежна,

земля-перша класа

уж із твоёй твари

опадала краса.

 

Колись целебріта,

днесь выгоріта,

сонцём не зогрїта

повідала маленька

дївочка Ріта,

же із грушы

падать грушка

недозрїта.

 

На ярочку

зломена лавочка

і в садї смутна

стоїть

вышенька

без віночка.

У слызах,

і в болю

помаленькы

час плыне,

хоць поміч

приходить,

златожовта

гыне.

 

Коли запахне

чай липины,

коли там

не почують

плач дїтины?

 

Коли загатять

стрїлы і огень

гірькы слызы

материны?

 

Коли дїтина

личка умыє

уж у чістій,

свіжій водї.

 

Бо дотеперь

смертоносны

кажуть, же

без вины,

хоць на стежках

дримають

затаєны міны.

 

Колишня перла

з оросеного лиця

слызы стерать,

бо ягоды

не коштує,

так як вчера,

лем з поля

патроны зберать.

 

Бо день за днём

красавіця

Україна

умерать.

 

Коли заспівають

слава, слава

родна земля

з попелу

вставать.

 

Щі не возвістили

красну вістку

дзвоны по світї

з монастыря

в Краснім Бродї

ці щі колись

розвиє ся

і ожыє

Україна

а засвітить

єї сонце

в райскій

загородї.

 

(Выбране з недавно выданой публікації авторкы: Заслызена Україна.)