14. 12. 2020: Атомова бомба

Ідеолоґове, доґматікы добрї знають, же на то, жебы підняти народ, або го погребсти, треба културу. Высоку културу. А пак єй правилно схосновати. На благо народа, або проти нёго. Хоць не все то так є.

Словацькый народный музей – Музей русиньской културы в Пряшові в остатнїм часї публіковав два короткы відео документы, котры суть присвячены 75-ій річніцї основаня втогдышнёго „Українського національного театру‟, днесь русиньского Театру Александра Духновіча.

Выступать там і Ярослав Сисак, котрый быв директором нашого театру доста довгый час. А треба підкреслити, же в тім найважнїшім про Русинів часї.

За ёго дирекрторованя і з ёго згодов у 1980-ых роках подарило ся робити Василёви Турокови першы театралны пєсы по русиньскы, хоць офіціално нас втогды іщі не было. Сисак сидїв у креслї директора, кедь у 1990-ім роцї подарило ся змінити назву інштітуції на Театер Александра Духновіча, котрый комплетно став русиньскым, і україньскый язык цалком выпустив. Тот ся пак „обовязково“ вернув до репертоару, але то на іншу дебату.

Но вернийме ся ку відеу, в котрім Сисак бісїдує. Высловив там єдну барз прозаічну справу, о котрій вшыткы знаме, но притиснув акцент на штось, о чім малохто роздумує.

Ярослав Сисак звернув увагу на то, же уж у 1945-ім роцї выникать україньскый театер. В часї, кедь іщі Русины офіціално в Чехословакії были. Кедь іщі были і русиньскы школы. „Неіснованя“ нашого народа, трансформація нашых школ на школы українськы, то пришло аж за пару років по тім. Но театер, котрый іншак на зачатку грав по російскы, уж быв українськый. Сисак просто звернув увагу на то, же задуманый план українізовати Русинів атаковав наперед ненасилно, через културу. Вшыткы знали, же театер є про Русинів, бо жадных Українцїв не было, вшыткы знали, же в театрї грають люди русиньского походжіня, но презентовало ся то як дашто україньске.

Кебы сьме мали парафразовати знамый выслов і звідали ся, што треба народу, жебы міг быти окремый, жебы міг мати властный язык і не быти означованый за даякый субетнос і ёго язык за діалект, пак бы сьме одповіли, же ніт, нетреба такому народу ани міцны збранї, ани флотілу, ани ніч подобне. Треба му окрему културу. Высоку културу, наприклад таку як є свій властный професіоналный театер, котрый грать в языку того народа.

Покля політічны условія доволять мати народу, котрый може жыти і як меншына в державі, такы інштітуції як театер, пак суть то такы обставины, котры доволюють підняти народ, доволють розвивати ся му. Но покля політічны обставины тото не доволюють, або покля ідеолоґове і доґматікы підсувають даякому народу чуджу културу, жебы єй прияв за свою, пак то може быти барз файне, „безболїстне“ средство, як тот народ погребити, як го цїлый зохабити счезнути в іншім народї.

Є на то много історічных прикладів. Але так само нам тоты історічны приклады говорять, же оно то не все платить. Же існують так жывотаспособны народы, кедь ани културне валцованя, ани твердшы методы однароднёваня не фунґують.

То припад і Русинів, котры наперек тому, же од 1945-го року поступно были вшелиякыма средствами – културныма і „некултурныма“ – обрабляны до заникнутя, не подарило ся. Не поміг тому ани театер, ани школы, ани ніч. Такой як было мож, приголосили ся назад ку свому.

Українізачны новинкы Нове життя собі в чіслї 23 з того року так само спомянула на юбілей театру. В остатнім абзаці статї, котра є підписана лем „редакціёв“, ся пише, же одколи театер змінив назву на Театер Александра Духновіча, одвтогды грає „на діалектї“.

Могли бы сьме ся задумовати над тым, ці можуть выходити за державны грошы новбинкы, котры не узнавають державов узнаный народ, не узнавають ёго окремый язык і пише як кебы рік 1989 іщі ани не быв. Але основнїше є штось інше. Чом так потребують писати, як кебы театер быв дотеперь їх – україньскый, і грає на діалектї?

Одповідь є барз проста. Они добрї знають, же высока култура, яков є і театер, є тота міцна зброя, тота флотіла, тота атомова бомба, котра може помочі выграти бой за то, жебы народ міг єствовати як самобытный, жебы ся міг піднимати, розвивати. І они знають, же тоту атомову бомбу днесь в руках тримають Русины. Їх траґікомічны высловы о тім, же театер грає на діалектї і далшы тому подобны, суть лем обранны реакції. Но самы мусять чути, же тот бой давно програли.

Петро МЕДВІДЬ, ЛЕМ.фм, статя была написана як коментарь „Вступне до контроли“ лемківского радія lem.fm. Фото: Шейкспірів Краль Лір – pixabay.com, языкова управа: ред. АРК в СР.