13. 9. 2019: Людміла ШАНДАЛОВА: Снїжинка, Споминкы, Осїнь (Поезія)

Снїжинка
Головку склонила невіста несміла
зима єй з гадвабу кошульку скроїла
кошульку біленьку а шлаєр легенькый
по снігу глубокым бродять ся ноженькы

Взбудив ся листочок зо спаня зимного
преміцно доткнув ся серденька моёго!
Продер ся на поверьх перины з крішталю
обзрів ся за сонцём радостно, не в жалю

Дїточкы маленькы в страху із напасти
тулять ся докупкы як гускы на пастві
Зима то ястряб – може їх згубити
може ся до них пазуром пустити

Но они створены з надїї небесной
ся до той надїї завили пречестно
Кедь сонце загріє а зима розтає – 
нове ся народить, лем волгіт остає...

Споминкы
Смакує ябко, солодко зводить...
Де є тот стром, што выдав плоды?
В облачку сонце, зморщіна застарана
а за ним колыска давно колысана

Осїнь
Розпалене лїто одышло
Одлетїли далеко то теплой чужины птахы
Як молодіця, кедь перезлече білы свадьбяны лахы
до фаребного кроя
І лїсы інакше ся строять
Стромы надале як вояци
гордо стоять на своїм пляци
Лем уніформы зелены 
вымінили за жовты мідяны, червены...
Баревне листя шумить, трепоче, 
переблискує на сонці
І кедь не хоче
Іщі ся тїшать мої очі, покы начісто
впаде на землю послїдный листок
Сонце посмутнїло
Не грїє старов силов
Джмуркать на нас отупно, просто...
Зато вітер частїшым гостём – 
розколисав конаря стромів 
Дїти утїкають зо школы домів
з ташками на плечах ку своїй мамі
Забыли на чляпканя в банюрї
Яка міла в дїтячій натурї
безстаростность і бажіня за новотами
Вшытко спомалює
Молга ся біло перевалює
понад долины зрана
Груда на поли чорна, зорана
недавно жывила жыто
Скоро перешло лїто...
Холодный доджик ситить
Звістує – треба ся приправити
Квапля за кваплёв з даху квапкать
В садї червены запалены ябка
ся просять – возьте нас! І мы на шорї!
Мама знову розпалює дров, у пеці горить
Напече колач а вшытко пахне моїм краём
Материньскым сердцём
То любов з нима
Дораз наступить зима