13. 12. 2024: Меланія ГЕРМАНОВА: Якыма были нашы предкы? (Повіданя)

Меланія Германова

Якыма были нашы предкы?

... Нашы предкове, дївче? То значіть – мої бабы, дїдове, прабабы, прадїдове? То значіть, уж і дакотры мої старшы камараткы. І я уж прабабка – мам пятеро внучат, а дві правнучкы – єдно з них од септембра ходить до першой класы. Звідуєш ся, дївче, же якыма были? – Были то робітны, запопадливы, старостливы люде.

– Самы добры властности їм даваш, бабо. А маш в тім правду, бабо?

– Мам, а ті ю ай докажу... Насамый перед лем на єднім прикладї, о котрім уж і сучасны дїти знають. Нихто з нас, моїх предків, своїм бабам, дїдам, але ани мамам не тыкав, але выкав, – мамо, дай, бабо слухай. З вас, пятеро моїх внучат, мі выкать лем єдна моя найстарша внучка Михалка, остатнї мі тыкате. Є то, дївче, справна почливость ку старшым?

– Повім ті, дївче, іші і другый, а іші слушнїшый – нихто своїх родичів не дав ниґда до старобинця – є то почливость ку ним, одплата за выхову, ці добрый людьскый скуток? Аж до новинёк PRAVDA єм о тім нелюдьскім скутку писала. Родічі выховали 12 дїтей, вшыткым якы-такы школы дали, а як уж были стары і немічны, до роботы неясучі, та їх шупли до старобинця, пришли їх навщівити раз до місяця, кідь худята-родичі старобне достали, ани той мізерноты їм не дожычіли. А тото, дїтино моя, не є выдумане, у старобинцї суть і мої ровеснічкы з валалу і мої бывшы сполупрацовнічкы. Слово „старобинець‟ люде даколи не чули, а теперь тоты „златы домочкы‟ суть уж і по селах. У школї, де єм 20 років учіла, теперь старобинець. Не люблю драгов коло школы ани ходити, ани позерати на тых „бідаків‟, што там сидять попід муры. А што собі думають? Та істо же: „Всядыль добрї, але дома найлїпше.‟

– Ты, бабо, як стара правда, на вшытко маш даякый приклад. Бодай бы і ніт...

– У нашім валалї уж лем пару людей суть старшы од мене, котрым іщі порядно служыть розум і памнять. Я, дївче, не стара, правда, стара єм віком, але памнятам іщі хвала Богу вшытко, дякую зато Всевышнёму. А приведу ті іщі і далшый приклад о скромности нашых предків, а ты уважуй о них.

– Гварь, бабо, бо ня тота тематіка зачінать інтересоцати, може о тім напишу рочникову роботу, зауяла ня тота тема, задумати ся над тым, же якый тот наш жывот складный, але інтересный, а якый го мали нашы предкове – дасть ся порівнати з днешнїм?

Тота бісїда – то была єдна смутна „приповідка‟. О нїй бы мали знати молоды люде. То была єдна смутна бісїда внучкы з бабов, буде іщі і друга, смутна, аж до плачу – о сиротинї.

– Де, дївче, люде знали слово сиротинець? Даколи люде не знали і не зажыли ани старобинцї, ани сиротинцї, ані страшне слово – бездомовцї. Велё жен вмерало такой по породї дїтины, бо родили не у породницёх, як теперь, але дома – а де были дїти – у сиротинцёх? Та де бы. Старали ся о них вітцёве. Были і такы родины, у якых были троякы дїти – хлопови вмерла жена, што мала троє дїтей, взяв за жену сі такой вдову з двома дїтми. А сполочні мали іщі четверо дїтей. Девятеро дїтей троякых. Я сі памнятам аж і таке, де ся у сусїднїх дітёх в єдній родинї гварило: – Твої дїти нашы бють.

– Бабо, та як дакому о тім повіш, та ся порядно засміє над тыма нашыма дїтми.

– Мы ся уж засміяти можеме, але нашы предкове над тым ся не сміяли. Я, як найстарша дїтина в родинї, о жывотї старшого поколїня знам найвеце, знам о нїм, бом в тім часї жыла, але знам і зато, бо-м знала о своїй бабі (маминій мамі) Євцї Онуфряковій найвеце. Почас вакацій єм до бабы ходила помочі і на ґаздівстві. А єй жывот быв тыж єдна чудесна історія. Кідьже подобных історій было сила-силенна, о тій бабиній напишу.

– Баба ся трираз оддавала. А чом? Першый раз ся оддала іщі лем 17-рочна, биров написав, же уж мать 18, до сусїднёго валалу за Зозуляка Костю. Жыла з ним 3 місяцї – вмер на туберу. Дїтей не мала. Другый раз ся оддала за Сухого Василя. З ним мала єдного хлопця – Василька. Муж вмер, як хлопчіско мав 6 років. Даякый час жыла з хлопцями у Сухых, але тота родина мала уж двоякы дїти і была фінанчно задовжена, та ї не выходило ніч інше, лем ся оддати третїй раз – оддала ся за мого дїда Михала Прокопчака. Хлоп красный як пошткартка, але превелика недоброта. Василька бив і поневіряв, а бабі не дав чести і почливости. Баба 12-рочного сына Василька послала з чуджіма хлопами до Америкы а то на шыфі з редіёв (редія – свинячій пас). Василько ся до краю ниґда уж не вернув. Оженив ся там з єднов богатов Польков. Дїти ниґда не мали. Окрім нёго баба мала іщі 11 дїтей. Троє з них вмерло. Як єм ся бабы позвідовала, ці ї не жаль тых дїточок, та (на моє зачудованя) мі одповіли: – Та де же бы, дїтино моя, мі было жаль – у небі ся о них постарають ангеликы, а ту бы бідовали.

...На жывобытя сі дїдо з бабов зарабляли на поли, од скорой яри до пізнёй осени. Што приґаздовали навеце, продали у вароші і купили лахы на дїти. Од скорой яри до пізнёй осени дїти і жены ходили босы, хлопи у бочкорах. Топанкы мали лем богачі і панове. А якы лахы носили? Вшытко дома выроблене, на кроснах выткане. На тых кроснах ткати – то была моя велика залюба. А ткало ся тогды, як уж ся скончіли осінны полёвы роботы. Зачало ся ткати такой по вечерї, а скінчіло ся праві перед дванастов. Люде вірили тому, же о 12-ій вночі спід мостів выходять мертвы люде і дусять жывых. У старых людей было велё повір, котры доднесь знають старшы віком люде. А велё єм ся дознала од бабы Євкы – знала одрабляти з очі, лїчіти перелесных, помагати коровам, кідь ся здули, знала зачітати од кусіня гадом, дівкам пошепкала, што мають робити, жебы ся пооддавали... А дїдо приробляв на родину так, же з одпадків скоры по забиячцї шыв бочкоры, але ёго родина, окрем нёго, ходила вшытка боса – быв барз скупый.

Потравины люде по селах куповали у склепах од Жыдів. У бабинім валалї были два склепы – у Мошка і у Гершка. Баба куповала все у Мошка. Часы мого дїтинства по селах были тяжкы, бо была економічна криза. У роцї 1935 у Габурї і  Чертіжнім была взбура, люде были завіслы од богатых. Велё родин ходили на такзваны жнива. Ходили заробити зерно на родючішый край на Мадярох, коло Требішова. І мої родичі за часів мого дїтинства были на жнива а потім зерно змололи у млинї у Берестові.

Од бабы Євкы єм ся велё дізнала. Повіла мі о Русалках (дїти, котры вмерли іщі непокрещены – то были Русалкы). А од них ся требало хранити лем зеленым. А од того походить ай сято Русаля – облакы і остатне обыстя ся оздоблёвало зеленым, обычайно – липинов.

– Та вы, бабо, зато велё знате о своїй родинї. А вірте мі, же з той вашой бісїды я напишу і діпломову роботу а дам їй назву: „Якыма были нашы предкы‟.

– Дївче, што добре выдобыли нашы предкы, на то не забудете, бо і вы раз будете старыма. А тото, што єм ті розповіла, мож назвати єдным словом – історіёв. А мож ся обыйти без історії?

(З недавно выданой публікації авторкы – Што жывот принїс.)