12. 4. 2024: Меланія ГЕРМАНОВА: Жывотны повіданя (Стихы)

Меланія Германова

Жывотны пoвіданя

Перша

Спомяну, чім ня родиче обдарили, якым богатством. То было барз велике, дали мі любов до наукы, учіня і велике стилістичне наданя, любов до творчости. Першый свій стишок єм написала, кедь мі было 11 років, на Україні. Там сьме жыли як оптанты 8 років за „батька Сталіна‟.

На уроці україньского языка нам дала учітелька написати стилістичну роботу Моя батьківщина. Написала єм ю віршованов формов, але конець той роботы – то была єдна катастрофа. Напишу з нёй пару думок:

Дуже велика країна моя, а в ній озера,

рікы і моря. Горы высокы, степы і лісы.

Скільки богатства і скільки красы.

Описати вшытко, чім богата Ураїна...

 

А завер той роботы уж быв невіршованый, але роздум над долёв Україны:

„Але над чім я задумуюсь як іщі дітина. Над тым: чом у країні з його чорноземом, котрого не має жадна країна світа, був голодомор. У Чехословаччині ніколи голодомору не було, хоць наша земля камяниста, неродяча. У нас, у Видрані не родить ся ани жито, ани пшеніця, тільки ячмінь, овес і гречка (татарка). Люде за зерном ходять на жнива на Мадяри. Але ніколи голодомору не було.‟

Тоту роботу прочітав заступця школы Віктор Романенко. Він воював у Карпатах з Людвіком Свободом. Через наше село Видрань ішов по скінчіню войны. Романенко пришов о праву руку по локет, быв героєм Радянського Союзу. Він говорив з моёв мамов і дав їй раду: „Аня, ваш чоловік Михайло і дочка Меланія дуже відверто говорять про Радянський Союз. Тут треба знати, коли і що говорити, а коли мовчати і думати своє. Я допоможу вам виробити документи на відхід додому...    

О місяць з трёма куфрами сьме уж были дома. Але 8 рочный побіт на Україні дав мі велё – научіла єм ся перфектні говорити по рускы і україньскы а частково і по німецькы. Німецькый язык ся по войні на Україні учів у великій мірі. Учіла єм ся го два рокы і на высокій школі у Пряшові.

 

Друга

Жывоте – жывоте

Ці легка, ці тяжка – самі подумайте –

ці в жывоті важна – о тім посуджуйте.

В честь княза Лабірця Свіржаву назвали,

Тече сі Лаборець меджі берегами,

Його чіста вода тихо протікає,

О жывоті предків нам розповідає

Од віків-правіків ту Русины жыли,

На жнива ходили, у млинці мололи,

Цепами трепали, за море ся брали,

Жебы дітищатам хліб насущный дали.

Жебы тверду груду даяк поорали,

Жебы ся зеренька дакус дочекали.

З єдным коничатом тяжко тягати,

Мудро выдумали – двоми ся спрягати.

Наперед єдному поле спораїли,

А пак уж другому землю обробили.

Была в тім лем праца? Было ту штось веце -

Судружність і братство – добре людьске серце.

Вытворили велё нашы златы люде

На лендряках поля, на тій чорній груди.

Хоць і бідували і голодували,

Жывотного духа ниґда ся не вздали.

Дві світовы войны Русины зажыли,

Але ани в єдній зрадцями не были.

Слава нашым предкам за їх діло вірне,

Вдяка ті, народе, вдяка ті, Русине,

Жывотну приповідку вам єм розповіла,

У ній історія і драга Русина.

Красны суть русиньскы звыкы

Ай бісідочка,

Але ці учіме ю і свої діточкы?!

– „Na Slovensku po slovensky“

Од велё з нас чути –

Лем ся над тым задумати

І тяжко взбыхнути.

Тота друга приповідка

Уж ся мі скончіла,

Бо уж ю наганять третя

Барз нетерпезлива.

А што буде в третій? Та лем почекайте,

Можете вірити, же уж о тім знате,

А кідьже не знате, та лем послухайте.

 

...

(З приправлёваной книжкы автора  – Щастливе навернутя.)