11. 3. 2020: 45 років од смерти Олены Мандічовой, єдиной вызначнїшой русиньской скулпторкы
• Вызначна скулпторка-Русинка Олена Мандічова, котра є авторков памятників Т. Ґ. Масарикови ці А. Духновичови.
• Скулптура Духновіча-учітеля на ёго памятнику на Намістю А. Духновіча в Пряшові.
Олена Мандічова (Олена Мандич, Олена Мондич, за слободна Ілона Шіналі) нар. 26. 9. 1902 в Джюлешті, втогдышнёго Угорьского кралёвства, теперь на теріторії Румунії, умерла 12. 3. 1975 у Кошіцях, втогдышнёй Чехословакії, теперь на теріторії Словакії. Была першов професіоналнов скулпторков меджі Русинами Чехословакії.
По скінчіню ґімназії в Кошіцях і Будапештї О. Мандічова перешла до Прагы, де короткый час штудовала на Высокій школї промислового і ужыткового уменя „Ум прум‟ (1921 – 1922), потім на Академії вытварных умень (1922 – 1925), де єй учітелём быв вызнамный ческый скулптор Ян Штурса. У 1926 р. путовала за уменём до Мнїхова, Паріжа і Італії. В тім часї ся выдала за Івана Мандіча, што приспіло к єй заінтересованю ся отчізнов єй мужа – Підкарпатьсков Русёв.
Іщі як штудентка робила над портретами і скулптурами русиньскых діятелїв, і у 1926 р. єй біломраморова буста Єнґена Фенцика была поставлена в Ужгородї. Створила і скулптуру Вівчар, котра была першов з ряду єй робот присвяченых традічному жывоту Русинів, дале роботы: Дереворуб, Алеґорічна композіція і Карпаторуська пісня. В тім часї дістала обїднавку на вытворїня буст Адолфа Добряньского, якый поставили у Михалївцях (1928) на Словакії і Александра Духновіча – в Колочаві (1930) і Хустї (1932) на Підкарпатю. Найзнамішов роботов того часу была скулптура презідента-закладателя Чехословакії Томаша Ґаріка Масарика в жывотній великости, котра была умістнена на памятник у 1928 р. на єднім з главных намість Ужгорода і стояла аж до вернутя Ужгорода Мадярьску на кінци 1938 р. (была одвезена до Чеська, а потім знищена повойновым комуністічным режімом Чехословакії).
У 1930 р. О. Мандічова дістала штіпендію од чехословацького міністерства школства на штудії у Франції. По навернутю створила скулптуры двох ґубернаторів Підкарпатьской Руси – Ґріґорія Жатковіча (1931) і Антонія Бескида (1931). Вершынов творчости О. Мандічовой были скулптуры Александра Митрака – в Мукачові (1931) і Александра Духновіча – в Пряшові (1933). Про послїдню умелкыня приправила дакілько варіантів, з якых быв выбраный тот, што зображує народного будителя як учітеля, што стоїть вєдно зо школярём.
З розпадом Чехословакії і зачатком Другой світовой войны умелецьке діятельство О. Мандічовой скінчіло. Войновы рокы пережыла з родинов у Мукачові, потім в Будапештї. Важна хворота запалу сидячого нерву не доволёвала їй творити як скулпторцї. Послїднїх 30 років жывота О. Мандічова зістала забыта, роблячі касірков у обходї в Кошіцях.
Література: Владислав Ґрешлик, „Незакінчене танґо: до недожитого 85-річчя О. С. Мандич‟, Дукля, ХХХV, 5 (Пряшів, 1987), с. 59-63; Владислав Ґрешлик, „Творчість Олени Мандич міжвоєнного періоду‟, in Mikuláš Mušinka, zost., Закарпатська Україна в складi Чехословаччини, 1919 – 1939 (Пряшів, 2000), с. 207-214.
Iван ПОП „Енциклопедія історії та культури карпатських русинів“ зоставителїв П. Р. Маґочія і І. Попа, Ужгород: Видавництво В. Падяка, 2010, с. 442-443, переклад з україньского языка: А. З.
