10. 7. 2020: Миколай КСЕНЯК: Пулька Анця, Одповідж сі сам, Волебный выслїдок, Торганя iдентіты (Байкы)

Миколай КСЕНЯК

 

ПУЛЬКА АНЦЯ

В Пульцї Анцї і послїдня жылка ненавидить

кума Вороблика.

– Чом, тетко, го так огваряте? – зведавость трапить

щеня. – Выламав вам дверї? Выкрав злато в шыфонерї?

– Ніч таке ся не стало.

– Теперь єм з того доплетене, бо Вороблика обывателї

собі высоко важать, старшых поздравить, дїткам

помагать; є і функціонарём нашой оброды, выдав

три літературны творы...

– Перестань! Я Воробля ненавиджу. Творить дїло

Грїшне – свої творы азбуков пише.

                  х х

Ани ся мі не приснило,

Жебы тетку азбука трапила;

Дашто інше ту не клічіть

Пульцї в ідентітї?

 

ВОЛЕБНЫЙ ВЫСЛЇДОК

Котулять ся Яйце

З волбной містности,

Котулять ся опатерно,

В тихости, як ростопленый шмалець.

– Яку довіру воличі проявили?

– Натвердо.

 

ОДПОВІДЖ СІ САМ

З нагоды анкеты «Найславнїшый Словак»

приставив ся наш редактор при бюстї Людовіта

Штура. Поклонив ся, выбрав перо, папірь і ся звідує.

Штур зняв калап, усмяв ся.

– Пане кодіфікаторе, як є то можне, же мы, Русины,

не сьме там, де вы: вы мате штат, інштітуції... тадь

сьме вєдно стороча боёвали проти мадярізації,

за ровноправность, на Дуклї, маніфестовали сьме за Дубчека...

Та чом, писателю, вы сьте народ штатотворный,

а мы фурт лем вызнамна меншына?

– Я вам, пане редакторе, не одповім.

– Чом?

– Найлїпше буде, кедь собі сам...

– Я не знам!

– Жебы то было так?, – уважує револуціонарь.

– Штудуйте історію і собі поглядайте, пане редакторе,

котрого своёго вождя сьте єднотно і спонтанно

підпорили?

Настало тихо.

– Та чом?...

Вы мі, редакторе, повічте: дасть ся порадити    

тому, хто ся не знать зъєднотити ани в родинї? –

Зась панує тихо: редактор приправує одповідь. 

Яка буде?

 

ТОРГАНЯ ІДЕНТІТЫ

Горліця своїм очам не вірить: Ворона на конарю

рве-торгать із себе піря.

– Анцё, то єсь ты?

– Я, сусїдко.

– То єсь розум стратила? Тадь єсь уж цїла гола.

На неспознаня.

– Тото єм хотїла доцїлити.

– Што? Чом єсь ся так?..

– Тужыла єм десятьроча своёй потупной ідентіты

ся збавити.

– Чом?!

– Жебы ня не спознали, бо каждый ня уж здалека...

Стачіло мі дзёбак отворити, гнедь знали

«чорна Ворона». Про мене то штось противне,

понижуюче, потупне... Но – ганьба на каждім кроцї.

– Як теперь полетиш?

– Побіжу, як заячік, біганя єм треновала. Смоть,

як я быстро споза крячкы і споза пнячкы...

Далеко не добігла – нагода хотїла, близко полёвала Лишка.

А взлетїти ся не дало –

піря хыбовало.

                                х х

Ідентіта – дар немінный, небесный.

І азімут чудесный.

(З приправлёваной книжкы Одповідж собі сам.)