10. 1. 2018: Наш золотый муж є выповідёв о блаженім і о приятельстві

Кінцём 2017-го рока вышла із друку по словацькы писана нова книжка занимаюча ся блаженым священомучеником Василём Гопком од автора Станїслава Буйды, мол. під назвов Наш золотый муж. Розговор із о. Франтїшком Данцаком о бл. священомученикови Василёви Гопкови (Náš zlatý muž. Rozhovor s o. Františkom Dancákom o bl. hieromučeníkovi Vasiľovi Hopkovi).

 

Книжка є выняткова. Можеме коло нёй забыти на множества детайлных історічных фактів, котры бы документовали цїлый жывот пряшівского єпіскопа- помічника, як є то векшынов при академічных, історіоґрафічных роботах. Книжка нє є ани роман. Публікація є выповідёв Данцака, котрый одповідать на ворпосы Буйды, є о приятельстві з блаженым священомученком, о ёго святім жывотї, котрый пересвідчів і самого Данцака, і одкрыто говорить о фактах, о котрых ся дотеперь векшынов мовчало.

 

На зачатку была доброта і писма

 

Франтїшка Данцака, ґрекокатолицького священика, автора понад 120-ох публікацій, члена Сполку русиньскых писателів Словеньска, довгорічного публіцісты, бывшого редактора і шефредактора ґрекокатолицького часопису Слово, не треба даяк окремо представлёвати. Ёго цїложывотна робота, робота плодного автора, є людям достаточно знама і через ню і ёго особа. Но вже менше людей знає, же Данцак быв особным приятелём Василя Гопка, ёго довірником, а властно так дакус і сыном у вопросї навернутя ку ґрекокатоликам.

 

Вшытко ся то зачало іщі в роцї 1966. Данцак, хоць быв похрещеный як ґрекокатолик, по роцї 1950, коли была заказана Ґрекокатолицька церьков у Чехословакії, скінчів Православну богословску семінарію в Пряшові і быв высвяченый за православного священика. В роцї 1964 пришов служыти до родного села єпіскопа Гопка – до Грабского. Село довгы рокы не мало священика, люди ся не хотїли піддати примушеній православізації. І кідь Грабске было реліґійно роздїлене од І. світовой войны, міджі роками 1950 – 1964 быв у селї лем єден православный священик, і лем два рокы.

Данцак пришов і чекав го успіх, успіх вдяка ёго роботї. Наперед зачав оправлёвати фару, котра была в дезолатнім ставі, пак ся пустив і до церькви. Реліґійно роздїлены жытелї Грабского нараз зачали ходити до церькви. Вісти о сітуації донесли ся і ку Гопкови, котрый быв по пропущіню із арешту, по котрім слїовав заказ стримовати ся на выходній Словакії, інтернованый в Осеку в Чехії. На приказ владыкы Гопка єдного дня Михал Петренко (двоєрідный брат єпіскопа) приніс на фару ризы і чашу з далшыма богослужебныма предметами. Тоты річі даровав владыка храму в Грабскім по своїй єпіскопскій хіротонії. По 1950-ім роцї, примушеній православізації, были з церькви взяны і скрываны цїлых 16 років. Данцак брав за потебне подяковати за тот екуменічный акт владыкы, котрый ся тримав свого єпіскопского мотта: Да вси єдино будутъ, і так о 4 днї пізнїше, 16-го фебруара 1966-го року написав до Осеку владыкови писмо. Гопко одписав. І то быв зачаток глубокого приятельства міджі ґрекокатолицькым владыком і православным, пізнїше ґрекокатолицькым священиком.

 

Факты, о котрых ся не бісїдовало

 

Данцак у одповідях на вопросы Буйды інтересно бісїдує о особі Василя Гопка, як го знав він од зачатку, родячого ся приятельства із єпіскопом, котрого колись іщі як малый хлопець відїв в церькви, аж по конець – никым неочековану скору смерть запричінену отровлінём, дякуючі довгодобому подаваню арзену єпіскопови. Якраз приятельство єпіскопа Гопка, котре владыка зачав у часї, коли то вызерало быти неможне, жебы перзеквованый ґрекокатолицькый єрарха проявлёвав таку любов до ближнёго – православного священика, наконець принесло плоды і в тім, же в роцї 1968, коли была знова леґалізована Ґрекокатолицька церьков, Данцак вернув ся ку ґрекокатоликам із цілым селом і став ся єднов із основных особностей навертаня, главно в окресї Бардеёв.

Є правдов, же Данцак часть із 72-ох писем, котры собі з цїлой корешпонденції зохабив, вже публіковав у своїй книжцї Da vsi jedino budut, но теперь одкрывать і темы з остатку корешпонденції, а главно бісїдує і о дїлах, котры ся одбыли коло особных стріч, котрых сам быв свідком. Данцак тотраз не выхаблять про многых іщі жыючіх бізовно неприємны темы. Темы, котры у світї служыли на діскредітацію і одшмарїня єпіскопа, но наконець послужыли на ёго вынесїня на престол.

 

Русиньскый родолюб, твердый ґрекокатолик, покорный чоловік

 

Данцак в розговорї бісїдує о єпіскопови так, як го мав можливость знати. Як о чоловікови мудрім, высокошколованім, чоловікови, котрый поучовав, но робив то все з любвов і ани люди, ани священици ся го ниґда не бояли, о чоловікови, котрый быв строгый, но в першім ряді сам на себе. А так само як о чоловіку, котрый прияв вшытко, што му жывот принїс з великов покоров, все з віров в Господа, ку котрому ся все молив почас цїлого дня. Казав довго, мудро, все по русиньскы, і подля Данцака быв може облюбленїшым міджі народом, як Ґойдіч. Но він ниґда не хотїв конкуровати свому „надрядженому“. І ниґда ся не поставив проти надряженым ани втогды, кідь ся му єднозначно зробила кривда іщі і з боку церькви.

В книжцї ся мож дочітати, же владыка при особных розговорах все бісїдовав по русиньскы. Як Данцак говорить, своїм лемківскым діалектом, котрый є в селї Грабске і в цїлій околіцї. Кідь было треба, говорив і по словацькы, но сам признавав, же по словацькы добрї не знать, кідьже быв Русин і школы мав мадярьскы. В корешпондецнії з Данцаком писав векшынов по русиньскы, будь народным языком або тзв. карпаторуськым (язычієм), котрый ся втогды хосновав як язык інтеліґенції, пару писем написав і по словацькы. Гопко быв гордым Русином-патріотом, котрый мав у своїм сердцї свій народ, на якім му залежало.

 

Книжка одкрывать і вопрос запроваджаня словацького языка до літурґії по роцї 1968. Раз мав на похробі на Земплінї повісти: Не буду шпівати Pane zmiluj sa! Но Данцак говорить, же Гопко не быв a priori проти тлумачінь до языків народів. Скорїше ішло о то, же любив тото своє, в чім выростав, котре хотїв сохранити про свою церьков, своїх людей.

 

Іщі в часах чеського выгнанства в корешпонденції писали Данцак з Гопком і о православії. Гопко быв твердым ґрекокатоликом, котрый, як говорить Данцак, може в дакотрых хвілях вызерав, як кібы собі думав, же тота церьков ту все была од Ісуса. На другім боцї владыка писав Данцакови, же він ся чує быти православным, но такым православным, якыма были св. Василій Великый ці іншы великы отцёве выходной церькви. Крітізовав православіє, котре было в ёго очах детерміноване главно в повязаню із московсков церьквов.

 

Покараный і властныма, без єпархії

 

Якраз владыків русиньскый патріотізм, облюбленость міджі людми, што было небезпечне про комуністічны власти, но і часть ґрекокатолицького духовенства, зограло свою роль і по роцї 1968. Втогды, по тім, што владыка ріскованём своёй далшой перзекуції выбавлёвав, жебы Прага доволила діятельство Ґрекокатолицькой церькви в Чехословакії, не є выменованый як єпіскоп- помічник за пряшівского єпарху, кідьже Ґойдіч вже быв по смерти дакілько років, а зіставать лем „помічником“,  святячім єпіскопом, і єпархію зачінать адміністровати ордінарь Йоан Гірка.

 

Тему, о котрій ся так само дотеперь велё не бісїдовало, Данцак в розговорї документує діями, котры сам пережыв і писмами, котры в тім часї од владыкы дістав. В єднім із писем владыка сам пише, же священици із тзв. Акчного выбору, котрый выникнув в Кошіцях в роцї 1968 з цілём обновити Ґрекокатолицьку церьков, го не хотять. Хотять самы рядити церьквов без нёго. За єдну з причін владыка бере то, же не є Словак, але Русин. Векшына священиків Акчного выбору было прословацького напряму, твердше повіджено – словакізаторы. Но нич бы ся священикам не подарило, кібы на то не мали „печатку“ з Рима.

 

На кінцю рока 1968 Гопко одходить до Рима рїшыти сітуацію. Но не чекать го выменованя за пряшівского єпарху. Навспак. Сам Данцакови пише, же го хтось в Римі очорнив, зробив з нёго псіхічно хворого чоловіка, невалушного вести єпархію. В особнім розговорї му владыка повів, же в Римі докінця, по комуністічнім арештї в Чехословакії, дістав арешт домашній од церькви. Не міг ниґде іти, рїшыло ся о нім без нёго. Владыкы ся нихто не застав, лем америцькы ґрекокатолици мали пропоновати в тій сітуації, жебы быв выменованый за тітуларного архієпіскопа пітсбурзького. Но ани тото не перешло і было о тім пізнїше тихо.

 

Владыка тяжку судьбу принимать. Як все – з покоров. Данцак і писма свідчать як то владыка бере. Гопко покорно бісїдує, же буде робити, што треба, без нёго і так бы не мали посвячены антімензіоны, святити богословів, міро ани служыти архієрейску літурґію не годны без нёго. В тій покорї служыть аж до своёй смерти. Цїлый час, наперек тому, же не быв єпархом, візітує парохії, тїшыть ся облюбі міджі народом, а главно, служыть своїй церькви, за котру вже велё пожертвовав і дав бы вшытко.

 

То, же о тых дїлах або цїлково о особі Гопка ся „не говорило“, „не мало говорити“ або „не хотїло“, свідчіть і факт, же кідь ся іщі почас комунізму хотїв приготовити жывотопис владыкы, лем трёми священици (несловацьке крыло) зареаґовали на апел, жебы написати о Гопкови особны скушености. Данцак о тім детайлнїше говорить якраз в книжцї.

 

Нашто така книжка?

 

Книжка є цїнным вкладом о темы, котры одкрывать, і про форму. Є то досправды выповідь, свідоцтво ці може сповідь Данцака о жывотї Гопка, а може аж жывотї з Гопком. Є то книжка о Гопкови, як го знав Данцак. Но она є цїнна і про далшы факты.

 

Сам Буйда в спередслові пише, же якраз Гопкови, в порівнаню із далшым блаженым єпіскопом Ґойдічом, ся не дає приналежна почливость, же якось зіставать в тіню свого на земли „надрядженого“. І так собі автор думать, же треба „мученикови в арештї і мученикови сердцём, Русинови, люблячому Католицьку церьков і Хріста, за котрого пережыв і оддав свій жывот,“ давати векшу почливость, веце о нім знати, і кідь о тоту славу ся він сам не намагав.

 

Я можу лем быти согласный. Нова публікація є цїнным вкладом, але є лем далшов частёв мозайкы, котру бы наша ґенерація мала о так великім чоловікови, котрый быв даром про наш народ, а і про цїлу Ґрекокатолицьку церьков, выскладати, покля іщі жыють тоты, што памятають. І зато є кажда книжка о Гопкови, тота омного веце, кідьже є то свідоцтво жыючого чоловіка, потребна.

 

Думам, же книжка не є добра лем про ґрекокатоликів, Русинів. Она є добра про каждого, хто інтересує ся нашов історіов в часї комунізму, хто хоче веце відїти до сітуації Русинів, ґрекокатоликів, а і православных, до їх взаємных односин і причін того вшыткого, што судьба нашому примушено роздїленому, заказаному народу по роцї 1950 принесла і што принесла тым, котры тот народ з добрым заміром хотїли вести через комуністічну пустыню і сохранити го при жывотї. За тото належыть вдяка як авторови, так і Данцакови, котрый одкрыто одповідав.

 

О авторови

 

Мґр. ЮДр. ПгДр. Станіслав Буйда, мол. (1987) ся народив у Бардеёві і походить із села Кружлёв – часть Кружлёвска Гута. Середню школу, Обходну академію скінчів у Бардеёві, по матурї на Паневропскій высокій школї в Братїславі выштудовав право і на Педаґоґічній факултї Універзіты Коменьского в Братїславі соціалну роботу. В роках 2011 – 2017 штудовав на Ґрекокатолицькій теолоґічній факултї Пряшівской універзіты і священьску формацію здобыв у Богословскій семінарії П. П. Ґойдіча в тім самім містї. Робив соціалного робітника, быв екстерным докторандом на Высокій школї здравотництва і соціалной роботы св. Алжбеты в Братїславі. Є автором публікації Ґрекокатолицька парохія Кружлёв (Gréckokatolícka farnosť Kružlov, 2017). Того часу в Братїславі учіть реліґію, є публіцістом і служыть як піддіакон.

 

П. МЕДВІДЬ

Script logo