1. 11. 2019: Миколай КСЕНЯК: ПОНУКА ПРЕДКАМ, ЗРОСТАНЯ, НАШЫ ПОДОБЫ ЖЫВОТА, ЛЇТАЛИ ІСКРЫ, МОНОЛІТ (Стихы)
Миколай КСЕНЯК
ПОНУКА ПРЕДКАМ
Карпатьскы драгы, стежкы,
Давно вас до землї врїзали возы,
Копыта худобы,
Предків босы ногы,
І хоць тоты рокы
Одлетїли додалека,
Вы і днеська
Споминате часто,
Як по вашых хырбетах
Пришли нашы предкы
До просторів карпатьскых
І як перед тісячрочами
Під їх копытами
Земля дудонїла,
Драга ся кудлила,
І як під вагов возів
Ся брод камяный горбив,
Пінила ся чіста вода,
Де худоба переходила,
І як тогды нечеканї
Нашых предків
Голос з высот небесных
Омамив і міло
Ся їм пригварив:
Понукнув їм істоту
Свої богатства, красоту –
Про день днешнїй
І про день будучій,
Понукнув їм горы-долы.
Не на коротке годованя,
Но на довге пробываня,
Аж досконаня.
ЗРОСТАНЯ
Без выїднавань тяжкых
Предкове прияли
Понукы карпатьскы
І на знак зарукы
Стисли собі рукы.
Обіцяне поістила,
Про істоту спечатила
Трёма келишками
Перлиста палїнка.
Так предкове поступно
Глубко і густо
Запустили корїня
До карпатьской землї,
Де їх лава грїла.
Запустили певно, туго,
Кедь орали ролї плугом,
В часї косьбы,
При вязаню снопів,
При саджіню стромків,
На цінтерю при копаню ямы
Небіщікам молодым і старым;
Прияли, бо хотїли спробовати
Высоту над Бескидом одміряти,
Звізды над Карпатами зраховати
І в жрідлах глубку одгадати;
Їх душа просила
Выслухати завываня вітра,
Голосы пищалок
Пастыря, пастушкы
Спід Пукнутой скалы;
Шуміня трав полян;
Зведавость їх гнала
Спознати медвідя –
Краля простору і звірят,
І хотїли спробовати
Ці ся про юнака Бескида
Не найде красна, мудра
Кралёвна-невіста.
НАШЫ ПОДОБЫ ЖЫВОТА
Ту ся родили
І роками зрїли
Нашы подобы жывота –
Свойска култура, обряд,
Чудесны співы, крої,
Ту лем ряфали, терли,
Ту го пряли, ткали дрелих
На ногавкы, плахты,
Покровцї, канафаскы;
Ту на вечурках при свічках
Вышывала дївка квіткасте оплїча.
Ту крайчірь шыв холошнї, гунькы,
Стригав скоряны керпцї і кожухы;
Ту цімерман обдумовав,
Як окресати сосну,
Жебы на міліметрик
Запасовала до ставбы дому, –
І го трапило наряджіня,
Же деревяну церьков
Сміє збудовати
Без єдиного клинця;
Трапить го, як докінчіти святыню
І віруючім сприступнити престол,
Де бы і они могли достойно
Бога хвалити
Родным словом.
Світ признавать:
Ставбы деревяных святынь
То не є річ нагодна,
То дїйсность законна,
То дїло терпезливости і духа ,
То свідітельство дїдовизны,
Мудрых предків,
Яке нам завидять
І прастары народы світа.
ЛЇТАЛИ ІСКРЫ
Предкы вросли до землї,
Но уж требало обороняти
Ролї, домы, поляны,
В лїсї тайны стежкы
І быстры бережкы
Перед злодїём, насилником,
Бранити жывот, правду,
Зуроднены ланы
Около Ондавы,
Лабірця, Попраду,
Броды розводненой Тісы...
І в боёвых схватках
Шаблї часто выкресали іскры;
Ту часто текла кров
До землї родной
І мішала ся з водов,
Ту часто плакали мамы.
Божейкали бабкы
За боёвниками
З оддїлу князя Лаборця,
За павшыма
Войводы Корятовіча Федора...
Ту меджі горами
Сплынув їх теп сердця
З чудеснов квітков смерека,
Ту порозуміли клопканю дятла,
Кедь пасли худобу на лазах,
Ту спевнёвали драгы, стежкы
При збераню яфыр, терків;
Ту в деревяных хыжах
На вечурках при куделї,
При бзучачім веретенї
Зась ожыла приповідка
О злых бабах-стріґах,
О чортови рогатім,
Як зась і зась ся покушав
На хрест роспяти Ісуса;
Ту паробок при лампах клїпкачіх
Першыраз ословив свою выволену,
Же пояти бы єй рачів
За манжелку...
Так боязливо їй назначів...
А она му сміло одповіла –
Міцнїше му руку стисла
І до танця го пояла.
Боже, якы то подобы мала
Чіста ласка!
Ту і в трїскучіх морозах
Співали на ледяных мостах
І цвіли квіткы ласкы,
Тогды – хоць навалила зима
Білы горы снїгу,
Дотримовали звык-парады,
І по селї зо співами
Возили свадьбяны малёваны касты,
І понукали палїнку, колачі,
Зо шкварками пагачі;
Понуку Карпат прияли, вросли,
І – як сонце,
Кідь ся по небі двигать,
Ёго міць могутнїє,
росне,
Звекшує свою силу,
Наберать інтензіту
І ёго лучі ся шырять
По долинах і яскынях,
Проникають через щербины
До темной закутины
І поступно світ
Змінять на світлый.
МОНОЛІТ
Так нашы предкы віками
Зросли з Карпатами-Бескидами,
Так наше корїня
ся під землёв спереростало,
Під небом спереплїтало
До єдинства ся злляло –
В єдину тужбу, в єдно дыханя,
В єдину радость, плач і страданя
І вытворили за много лїт
М о н о л і т
Простору, матерії і духа,
Котрый нихто не здатный
Росщіпити, ни ростяти,
Ни до іншой
– Хоць омного уроднїшой –
Землї пересадити;
Моноліт,
З котрого ани найострїше долото,
Ани закаленый молоток,
Ани найтвердшый млиньскый камінь
Ани кущічок не одлупить, не одламе,
Бо є то Боже дїло історіёв спевнене,
На Дуклї кровлёв спечатене.
Драгы, стежкы нашы,
Многых нашых членів
Сьте завели до далекых країн,
Далеко од родного села,
Де на них часто чекала
Смерть немилосердна;
Но многых нещастників
І з Америкы
Привезли до родного села.
Ту ся з нима розлучіли
Подля обычаїв віры,
Бо были пересвідчены,
Же родна земля, родна груда
Не є така тверда, як чуджа,
Же під роднов ся легше дыхать
І на плане ся легше забывать.
І я на тото памятав
І завчасу єм ся збачів,
І женї, сынови, невістї,
І внукам єм одказав,
Жебы мнов приправены
Жменї камюньской земли
Мі – в часї розлукы
Шмарили на труну,
Бо і я певно вірю,
Же на ружомберскім цінтерю
Ся мі з нёв буде часто
О Камюнцї снити,
Теплїше лежати і легше дыхати,
І буду частїше ходив-блудив
По стежках камюньскых,
По паствисках і полянах
Буду співав піснї поляновы,
Косив Лучкы, пас в Річцї коровы.
